Туве Янссон - Диво-капелюх

— Можна трохи почекати й побачити, що буде далі, — сказав Мумі-троль. — Шкода було б так швидко вертатися. Тільки-но знайшли такий гарний острів, і зразу додому!

— Але як почнеться буря, то ми взагалі не зможемо вернутися, — розважно заперечив Хропик.

— І це буде найкраще! — зрадів Пхик. — Ми залишимося тут назавжди.

— Цитьте, діти, мені треба подумати, — сказав тато Мумі-троля.

Він пішов на берег, принюхався до повітря, покрутив головою і наморщив лоба.

Десь далеко загуркотіло.

— Грім! — крикнув Пхик. — Ох, як страшно!

Над обрієм стіною здіймалася хмара. Вона була чорно-синя і гнала перед собою ясні хмаринки. Над морем подеколи спалахували блискавки.

— Ми лишаємось, — заявив тато.

— На цілу ніч? — спитав Пхик.

— Думаю, що так, — сказав Мумі-тато. — Ану мерщій будуймо курінь, бо скоро буде дощ!

Вони витягли човна на пісок, а на узліссі хутенько спорудили курінь з вітрила та укривал. Мумі-мама обтикала його з усіх боків мохом, а Хропик викопав навкруги канавку, щоб стікала вода. Всі забігали, ховаючи в курінь свої речі. Ось між дерева війнув вітер і вони боязко зашелестіли. Грім загуркотів ближче.

— Піду гляну на бурю з відроги, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Він насунув капелюх на вуха й подався до відроги, що виступала найдалі в море. Там він сперся спиною на великий камінь і задивився на розбурхане море, самітний і щасливий.

Море змінилося, стало чорно-зелене. На ньому здіймалися буруни з жовтим, як фосфор, полиском і з білою піною на гребенях. З півдня котився урочистий гуркіт — то надходила буря. Вона понапинала над морем свої чорні вітрила, що виросли на півнеба. Зловісно спалахували блискавки.

«Буря йде просто на острів», — подумав Мумрик-Нюхайлик, тремтячи з радості й напруження. Він пильно вдивлявся в хмару, що нависла над морем, і раптом побачив невеликого чорного лицаря на чорному коні. Побачив тільки на коротку мить, на тлі білого, мов крейда, вершка хмари. Лицарів плащ маяв, наче крила, кінь ставав дибки… Та враз лицар зник серед сліпучого клубка блискавок, сонце сховалося, і на море опустилася сіра завіса дощу. «Я бачив Чарівника, — подумав Мумрик-Нюхайлик. — То напевне був він на своїй чорній пантері! Отже це не просто давня казка, а Чарівник справді існує…»

Мумрик-Нюхайлик обернувся й помчав берегом до куреня. І тільки-но встиг залізти під накриття, як по вітрилі, що лопотіло від вітру, заторохтіли важкі краплі. Хоч до вечора було ще кілька годин, надворі потемніло. Пхик так боявся грому, що з головою загорнувся в укривало. Решта всі сиділи, притулившись одне до одного. Пахли квітки, що їх зібрав Гемуль. Раз по раз їхній курінь осявали білі спалахи блискавки. Буря, гуркочучи, тягла по небі свої залізні вози, а розлючене море шпурляло на самітний острів велетенські хвилі.

— Дякувати богу, що ми не в морі, — сказала Мумі-мама. — Ох, що б з нами було в таку бурю!

Хропка вклала свою тремтячу лапку в лапу Мумі-троля, і він почував себе її хоробрим захисником.

Пхик лежав під укривалом і скиглив.

— Тепер буря якраз над островом, — сказав Мумі-тато.

Тієї миті величезна блискавка зашипіла й стрельнула вниз, а за нею загуркотів грім.

— Оця влучила в острів, — сказав Хропик.

Справді було трохи лячно. Гемуль сидів, тримався за голову й мурмотів:

— Ото гармидер! Вічно гармидер!

Буря тим часом відходила на південь. Грім лунав чимраз далі, блискавки стали не такі яскраві. А скоро вже навколо куреня тільки шелестів дощ та бурхало море біля берега.

«Я не скажу їм про Чарівника, — думав Мумрик-Нюхайлик. — Вони й так налякані».

— Вилазь, Пхику! — гукнув він. — Буря минулася.

Пхик, кліпаючи очима, виплутався з укривала. Йому було трохи ніяково, що він так скиглив з ляку, тож він удав, начебто позіхає, і почухав за вухом.

— Котра година? — спитав він.

— Скоро восьма, — відповів Хропик.

— То ми вже, мабуть, ляжемо спати, — сказала Мумі-мама. — Після такого хвилювання треба відпочити.

— А можна, я піду гляну, куди влучила блискавка? — спитав Мумі-троль.

— Глянеш уранці, — сказала мама. — Ми тоді все роздивимось і поплаваємо в морі. А тепер на острові мокро, сіро й неприємно.

Вона обтикала всіх укривалами й лягла сама, поклавши під подушку свою торбинку.

Надворі вітер подужчав. До гуркоту хвиль домішувалися дивовижні звуки: голоси, тупіт ніг, сміх і гомін дзвонів, що їх доносив вітер звідкись з-за моря. Мумрик-Нюхайлик дослухався до тих звуків і мрійливо згадував свою подорож по світу.