Туве Янссон - Диво-капелюх

— Ідіть геть! — закричав Гемуль. — Киш! Киш!

Та Гатіфнати нечутно наближалися. Тоді Гемуль підібрав свою сукню й поліз на стовп з барометром. Стовп був слизький, обтесаний, але страх додавав Гемулеві негемулячої сили, і за хвилю він уже сидів на вершку, тремтячими лапами вчепившись у барометр.

Гатіфнати підійшли під самий стовп і завмерли, чекаючи. Вся галявина була вкрита ними, наче білим килимом, і Гемулеві ставало недобре, коли він думав, що з ним станеться, як він упаде.

— Рятуйте! — закричав він кволим голосом. — Рятуйте!

Та в лісі ніхто не озвався.

Тоді він засунув у рот два пальці й свиснув: тричі коротко, тричі протягло й знову тричі коротко. Це означало «SOS».

Мумрик-Нюхайлик, що йшов уздовж північного берега, почув Гемулів сигнал. І, визначивши напрямок, звідки він долинає, стрілою помчав на порятунок. Свист чувся дедалі голосніше. «О, вже десь близько!» — зрадів Мумрик-Нюхайлик і, притишивши ходу, почав обережно пробиратися вперед. Поміж деревами проясніло. Він побачив галявину, Гатіфнатів і Гемуля, що міцно тримався за стовп. «Погані справи», — подумав Мумрик-Нюхайлик і гукнув:

— Гей! Я тут! Чим ти так розсердив мерзенних Гатіфнатів?

— Тільки стукнув по їхньому барометрові, — жалібно мовив Гемуль. — До речі, він падає. Любий Мумрику, спробуй якось розігнати цих потороч!

— Мені треба подумати, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Гатіфнати не чули цієї розмови, бо не мали вух.

За хвилину Гемуль гукнув:

— Думай швидше, Мумрику, бо я падаю!

— Слухай! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Пам’ятаєш, як колись у садок забралися польові миші? Мумі-тато позакопував у землю кілька стовпчиків і начіпляв на них вітрячків. І коли вітрячки закрутилися, земля так загула, що миші полякались і повтікали.

— Мені завжди подобалась ця історія, — гірко сказав Гемуль. — Але я не розумію, чим вона може допомогти мені в тяжкій біді!

— Допоможе! — запевнив його Мумрик-Нюхайлик. — Не розумієш? Гатіфнати не вміють говорити, не чують і погано бачать. Зате відчуття в них дуже розвинене. Спробуй розхитати стовпа! Гатіфнати напевне відчують струс землі й злякаються. Стовп же стоїть якраз посередині їхнього натовпу.

Гемуль спробував розхитатися на стовпі.

— Ой, я впаду! — скрикнув він.

— Швидше, швидше! — підганяв його Мумрик-Нюхайлик. — І рвучко, з усієї сили!

Гемуль хитався то в один бік, то в другий, і скоро Гатіфнати відчули, що земля під ними двигтить. Вони зашурхотіли дужче й неспокійно заворушилися. І враз стрімголов кинулися врозтіч, достоту, як колись миші.

За кілька хвилин галявина спорожніла. Тікаючи в ліс, Гатіфнати зачіпали Мумрика-Нюхайлика за ноги і жалили їх, мов кропива.

Гемуль з полегкості пустився стовпа й гепнув у траву.

— Ох, моє серце! — застогнав він. — Воно мало не вискочило в горло! Відколи я оселився в родині Мумі, то маю самий тільки клопіт і на кожному кроці на мене чигає небезпека.

— Та годі тобі! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Ти ж чудово дав собі раду.

— Поганці! — лаяв Гатіфнатів Гемуль. — Щоб покарати їх, я заберу їхній барометр.

— Краще не бери, — застеріг його Мумрик-Нюхайлик.

Проте Гемуль зняв з гачка блискучий барометр і переможно засунув його під пахву.

— Вертаймося, — сказав він. — Я голодний, як вовк.

Коли Мумрик-Нюхайлик з Гемулем повернулися, всі вже їли щуку, яку Мумі-тато зловив у морі.

— Привіт! — гукнув Мумі-троль. — Ми обійшли весь острів. З того боку, що від моря, є повно страшних диких скель, які стіною спадають у воду.

— А ми бачили силу-силенну Гатіфнатів, — сказав Пхик. — Десь із сотню.

— Не згадуй мені про них, — з серцем мовив Гемуль. — Тепер я їх не зношу. Та гляньте на мій воєнний трофей!

Гемуль гордо поставив серед скатертини барометр.

— О, який блискучий та гарний! — вигукнула Хропка. — Це годинник?

— Ні, це барометр, — пояснив їй Мумі-троль. — На ньому видно, чи буде година, чи дощ. І часом він справді вгадує.

Він стукнув по барометрі й поважно наморщив лоба.

— Буде буря.

— Велика? — злякано спитав Пхик.

— Сам подивися, — відповів Мумі-троль. — Барометр стоїть на нулі. Нижче вже він не може впасти. Дуже велика, якщо він не жартує з нами.

Та скидалося на те, що барометр таки не жартував. Легкий туман обернувся в жовто-сірі хмари, а море на обрії стало навдивовижу чорне.

— Треба вертатися додому, — сказав хтось.

— Ні! — заперечила Хропка. — Ми ще до пуття не дослідили скелі з того боку, що від моря. І ні разу не скупалися.