Туве Янсон - Комета прилітає

Усі вхопилися за торочки Гемулевої хламиди, ураган підняв їх у повітря саме за мить до того, як на трясовину прикотився смерч і погнався за ними навздогін. Земна твердь зникла з-під ніг, усе навколо потемніло. І полетіли вони далеко-далеко на захід, назустріч сутінками та ночі.

Незадовго до півночі циклон охляв. Повітряна куля поволі опустилася в ліс і зависла на високому дереві. Усі мовчали, приходячи до тями; сиділи, скоцюрбившись, на гілках, вдивлялися у червону пітьму лісу і наслухали, як віддаляється циклон — усе далі й далі… Під кінець до них долинав лише слабкий посвист, а потім усе стихло. Першим озвався Нюхмумрик:

— Як чуєтеся?

— Мені здається, що це я, — відгукнулася найменша тінь. — А може, й не я, лише якесь нещасне дрантячко, яке приніс зі собою ураган… Я ж попереджав, що все на вашу відповідальність!

— Та не бійся, то таки ти! — сердито пирхнув Гемуль. — Тебе не так легко позбутися! Хотілось би знати, чи існує хоч якась можливість повернути собі сукенку?

— Ось вона… Повертаємо з великою вдячністю! — мовив Хропусь.

— А де Хропся?! — скрикнув Мумі-троль.

— Я тут! — почувся її голосок з темряви. — Навіть люстерко зі мною!

— А я вберіг свого капелюха! — розсміявся Нюхмумрик. — І пір’я на ньому! І губну гармонію!

Гемуль натягнув сукню через голову.

— У вас, як мені видається, чудовий настрій! — бурчав Гемуль. — Не терплю зім’ятих торочок!

Та всім уже забракло сил на балачки. Друзі позасинали на розлогих гілляках дерева.

Вони були такі стомлені, що прокинулися аж о дванадцятій годині наступного дня.

У п’ятницю сьомого серпня панувало цілковите безгоміння та жахлива спека. Ніхто не знав, котра година, лише інстинктивно відчували — вже далеко не ранок.

Комета виросла до велетенських розмірів, і ні в кого не виникало сумніву, що прямує вона в Долину Мумі-тролів. Вогненні язики в її короні побіліли і засліплювали неймовірно яскравим сяйвом.

Мумі-троль першим зліз із дерева, обережно озирнувся на всі боки і принюхався.

— Тут зелено! — вигукнув він радісно. — Тут ростуть квіти і трави! Ліс ніхто не пожер, вигляд у нього такий, як і повинен бути! А ще мені здається, до дому зовсім близько!

Того дня кожний жучок чи мурашка щонайглибше заховалися в землю, а птахи зачаїлися у кронах дерев, чекаючи, що ж буде далі.

— Люба сестричко, — мовив Хропусь, — чом би не заквітчати твоє вушко квіточкою?

— Дуже мило з твого боку, що ти подумав про це, — відповіла Хропся, — але щось мені не хочеться. Я боюся…

Чмихові не йшло з голови кошеня. Чи сидітиме воно на сходах ґанку? Скаже до нього хоч слово чи лише муркотітиме? А може, не впізнає його, бо ще надто маленьке?

Чмих усе більше непокоївся та хвилювався, аж урешті тихенько зарюмсав.

— Усе влаштується, ось побачиш, — підбадьорив малого Нюхмумрик. — Але спробуй трохи прискорити крок, бо часу залишилося зовсім мало…

— Мало часу! — вибухнув обуренням Гемуль. — Усім мало часу! Усі галасують! Ніде нема спокою на землі!

Гемуль повсюди шукав альбом із марками, обличчя у нього зморщилося від горя.

Було нестерпно гаряче, а у них — ні шматочка їжі, ані краплини води. Отак і брели понуро…

«Дивні речі відбуваються, коли чогось дуже прагнеш, — думав собі Мумі-троль. — Я ось, скажімо, вловлюю розкішний запах щойно спечених пиріжків».

Мумі-троль тоскно зітхнув, та нараз зупинився і, задерши догори носа, принюхався. А тоді кинувся бігти, тільки п’яти замиготіли.

Ліс порідів. Запах пиріжків став відчутніший. І враз перед ним з’явилася Долина Мумі-тролів з блакитним будиночком, звичним та затишним, як і того дня, коли вони подалися в мандрівку. А вдома Мама спокійно пекла кардамонові пряники.

— Ми вдома! Ми вдома! — галасував Мумі-троль. — Я знав, що все щасливо завершиться! Подивіться-но!

— Он місток, про який ти розповідав, — мовила Хропся. — А ось там, напевно, дерево, по якому можна лазити. Чудова хатинка й чудовий ґанок!

Чмих глянув на сходи ґанку. Кошеняти там не було, воно його не чекало…

На кухні Мама Мумі-троля прикрашала збитими вершками високий багатоярусний торт. Навколо торта гарними шоколадними карлючками було написано: «Моєму любому Мумі-тролеві », а вгорі красувалася цукрова зірка.

Мама Мумі-троля щось собі тихенько насвистувала і час від часу позирала у вікно.

Мумі-тато стурбовано ходив з кімнати в кімнату, потерпаючи від нетерплячки.

— Чому їх так довго немає? Уже майже пів на другу…