Туве Янсон - Комета прилітає

Нюхмумрик лише кивнув.

Чмих підійшов до самого краю урвища.

— Шкода… У ньому можна жити, — бурмотів він. — Намет назавжди міг би стати моїм… Любий Мумі-тролю, я не знаю, як мені вчинити!

— У тебе вже є печера, — приязно нагадав малому Мумі-троль.

Чмих аж засміявся від утіхи і з легкою душею пожбурив клунок униз. Але ж і гуркоту він наробив, гупаючи по скельних виступах, а пательня гуділа, мов мідна духова труба.

— Супер! — вигукнув Мумі-троль, не забарившись послати услід за пательнею каструлі.

Посуд зчинив неймовірний брязкіт, який не стихав, доки остання каструля згинула у проваллі.

— Як чуєшся? Ліпше? — поцікавився Нюхмумрик.

— Ні-і-і, — заскімлив зблідлий Чмих. — Тепер мені паморочиться в голові.

Він ліг долілиць на землю, відмовляючись іти далі.

— Послухай, — суворо мовив Мумі-троль. — У нас мало часу. Я прагну якнайшвидше відшукати маленьку…

— Знаю, знаю… — урвав його Чмих, — …дурненьку панночку Хропсю. Не чіпай мене, бо зараз мене знудить!

— Дай йому спокій, хай собі трохи постогне! — втрутився Нюхмумрик. — А ми тим часом покатуляємо каміння. Знаєш, як?

— Ні.

Нюхмумрик вибрав чималенький камінь, що лежав на самому краєчку прірви.

— Дивись, — він розгойдав каменюку, раз-два-три — і вона зникла з очей. Мумі-троль та Нюхмумрик кинулися до краю і зазирнули униз. Каменюка витанцьовувала поміж скелями, гуркочучи, немов громовиця, услід летіла курява з дрібних камінців та уламків скель, а в горах ще довго гуляла глуха луна.

— Справжня лавина! — захоплено вигукнув Нюхмумрик.

— Я теж хочу! — Мумі-троль кинувся до ще більшої брили, яка балансувала над прірвою.

— Обережно! — скрикнув Нюхмумрик, але було надто пізно, брила загуготіла вниз, а за нею — нещасний Мумі-троль.

Якби не рятівна мотузка на животі, мабуть, на світі стало би на одного мумі-троля менше. Нюхмумрик умить впав на спину, щоб загальмувати посмик мотузки. Рвонуло таки сильно, Нюхмумрикові навіть здалося, що його ось-ось роздере навпіл.

Унизу над прірвою безпомічно баламкався Мумі-троль, а слід зазначити, що важив він чимало.

Нюхмумрик сповзав усе ближче й ближче до краю провалля. Мотузка між ним та Чмихом також нап’ялася, тож і Чмиха поволокло по землі.

— Не чіпайте мене! — скиглив він. — Дайте спокій, мені погано…

— Тобі стане ще гірше, коли за мить летітимеш у безодню, — гарикнув Нюхмумрик. — Допомагай тягнути!

Знизу долинало голосіння Мумі-троля:

— Допоможіть! Витягніть мене!

Чмих підвів голову і ще більше позеленів на виду, цього разу — від страху. Він намагався відповзти від краю, упирався лапами і навіть хвостом, ним так торсало навсібіч, що мотузка заплуталася поміж каменюками, і всі троє перестали зсуватися в провалля.

— Ось так, а тепер треба тягнути! — розпоряджався Нюхмумрик. — Коли я дам команду, мусиш щосили натягнути мотузку. Ще ні! Ще ні! Ось тепер — тягни!

І вони потягли, крок за кроком, аж врешті над краєм з'явився Мумі-троль.

Спочатку вуха, потім очі, потім ніс, потім ще трохи носа і нарешті — увесь Мумі-троль.

— Клянусь своїм хвостом! — вигукнув Мумі-троль. — Якби тут була Мама!

— Привіт! — зрадів Чмих. — Приємно тебе бачити! Це я не дав усім нам загинути!

Якусь хвилю вони сиділи й відсапувалися. Раптом озвався Мумі-троль:

— Ми впороли дурницю!

— Хто би в цьому сумнівався, — зауважив Чмих. — Ви завжди щось впорете…

— Немає нам жодного прощення! — не вгавав Мумі-троль. — Ми повелися просто злочинно! А якби каменюки упали на голову маленької Хропсі?

— Вони б її розтелющили, — незворушно бовкнув Чмих.

Мумі-троль аж зірвався на рівні ноги від такої байдужості свого друга.

— Рушаємо далі! — скомандував він. — Нема чого гаяти час!

І вони рушили вниз стежкою, а над ними з рожевуватого неба світило оповите серпанком сонце.

Біля підніжжя гори між камінням дзюркотів маленький струмок. Він був дуже мілкий, на дні виблискувала золотиста слюда. Гемуль студив натруджені ноги у воді і сам до себе зітхав. Коло нього лежала груба книжка, що називалася « Комахи Північної півкулі, їхні добрі та погані звички ».

— Дивно, — буркотів Гемуль. — Жодної комахи з червоним хвостом. Хіба що йдеться про Dideroformia Fnatopogetes, але вона нічим не вирізняється з-поміж інших і зовсім не має хвоста.

Він знову важко зітхнув.

— Привіт! — гукнув Мумі-троль, вигулькнувши з-за кам’яної брили.

— Ох, як я налякався! — здригнувся Гемуль. — Це ви? А я подумав — лавина суне! Що за жахіття чинилося нині вранці!