Марина Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

– То скільки даси? – почулося з-за куща жовтої акації.

У відповідь прозвучало щось невиразне.

– Тьху! Мені за це по дві за грам давали, та й то я їх послав! – Голос видався напрочуд знайомим.

Хтось знову щось пробелькотів.

– Короче, я до школи. Як розродишся, підгрібай увечері на хату!

Вадим?!

Не встигла й заховатись, як він ступив на стежку і, красиво сплюнувши, поспішив у бік школи. Не озирався, тож Софійки не помітив.

Трохи почекала, поки відтерпнуть ноги й розвидниться в голові. Цей Вадим! У нього таке розмаїте життя!.. Щось перепродує, щось організовує… Це вам не казочки про хмарки та русалок!.. Втім, і в неї самої наразі клопотів не бракує. Найголовніша турбота – коралі…

Мама поривалася дошивати сукню, а Сніжана впиралась:

– Немає коралів – не буде й весілля!

– Я піду іще пошукаю! – промимрила Софійка.

– Як собі знаєш!.. – холодно відмовила мама й так само холодно змовчала тітонька: вони вже ні на що не сподівалися.

Намагалася відтворити свій тодішній маршрут. Понипала біля під’їзду. Понишпорила під кожною лопушинкою, за кожним камінчиком.

Роззираючися, з теплотою згадала, як несподівано стріла тут Вадима. Вадим – дим!.. Чогось же приходив! Щось його тягнуло до її двору!

А коли зараз… піти до нього додому? Запитати, наприклад, що на завтра з… англійської. У неї таки не записано. Заодно, може, нове щось почує про таємницю його роду… Чому б і ні? Русалонька також першою пішла назустріч!..

Ще відтоді, як побачила Вадимову адресу на останній сторінці класного журналу, добре її запам’ятала. Аж ось і вона, вулиця Малофонтанна, заповітний третій номер. Великі залізні ворота нагадують палацову браму. За ними гримить ланцюг, у дворі пес. Повагавшись, натиснула кнопку дзвінка над хвірткою.

– Ша, Джиме, ша! В буду, кому кажу!

Стукнуло-грюкнуло, дзенькнуло-скрипнуло, хвіртка розчинилась, і перед Софійкою виросла бабера з непривітним поглядом і циганським волоссям. Привітались.

– Я… до Вадима… на хвилинку!

– А-а!.. Він казав, що до нього під вечір мають прийти. Заходь. Ноги витирай!

“Господи, чого я тут?” – почувалася Русалонькою, яка навідалась до відьминих палат за поміччю.

У просторих, пишно обставлених покоях – темно й моторошно.

– Ваде! – гукнула стара в темну пащу коридора. – До тебе, як ти там кажеш, соска якась!

– Взагалі-то я… я Софія! – спаленіла.

З пащі-арки – ні звуку.

– Щойно був. Уже десь, видно, мара взяла! Де хоче, там і бродить, нікого не питає! – досадно махнула п’ятірнею. – А ти пожди, може, заявиться. Ет, нема на нього доброї чоловічої руки!

– А ви… ви, бачу, Вадимові й за тата, і за…

– …І за дідькову маму, ти вгадала! – перервала стара. – Влипла з ними всіма, як нечистий у смолу!

– З ким – з усіма?

– З чортячим кодлом, із ким же? Казали мені: не виходь за того Кулаківського! Ні, на його смердючі копійки злакомилась, тепер сиди, нюхай їх сама в цьому гадючнику! Що ти очицями стрижеш, рада, що бабі язик розв’язався?

– Я просто вас не розумію, бабусю: ви наче добра, а лаєтесь…

– Ще пожалій мене, аякже! “Бабусю”!.. – Стара розм’якла: не часто, мабуть, чула добре слово. – Певно, гарно вчишся? Бо той люципер тільки числиться в гімназії! Могоричами з класу в клас перетягуємо: дуже таткові хочеться, щоби син престижну школу закінчив! А йому та школа потрібна? З престижем разом?

– Ну… Вадим – розумний хлопець. Якщо постарається…

– Де тобі втямити! В тебе, либонь, таких бісових предків не було, як у Кулаківських! На ось, дивись! – Стара швидко занишпорила в шкатулці па полиці. – О! Осьо воно, це нещастя!

Майже пожбурила Софійці прим’яту стару-престару світлину, з якої дивився… Власне, не дивився – очі на світлині виколото чиєюсь вправною шпилькою – ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі.

– З нього все почалось! Якби тоді…

Раптом – як же невчасно! – зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!

Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.

– О, з’явився – не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!

– Що? Ти знайшла? Ти їй розказала? – Вадим зробився сам не свій.

У ворота подзвонили, стара побігла відчиняти. Софійка злякано прикрила долонею фото і, щоб не сердити хлопця, заховала під полу.

– Нічого особливого, не хвилюйся! Я просто ішла мимо і вирішила дізнатися, що з англійської…