Марина Павленко: Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

– Ет, не туди наголос! Одна річ проклятий, зовсім інша – проклятий!

– Ну, це ваші гімназійні штучки! Вчать усяких там наголосів!..

– Так-так, розумію: у вашій школі наголосів не буває. Надто ж якщо до тої школи не ходити! – роздратувалася дівчинка.

Хтозна, чого б вони ще набалакали одне одному, якби Ростик не вибухнув криком. Даремно намагалася вгамувати його: це може тільки швидка їзда. Квапливо й холодно попрощалась. Помчала геть, погойдуючи візочок.

Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку, що випурхнула з візочка (тепер, як завше, думай, куди її, брудну, покласти!). Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!

Зненацька за рогом майнула знайома постать.

– Вадиме?!

Але біля стіни вже нікого не було. Тільки запах цигаркового диму. Стало чомусь радісно. Вадим – дим! Дим – Вадим!

Цього недільного ранку мама чаклувала на кухні – бігала між сковорідками й каструлями, кришила, ліпила, помішувала… У такі хвилини вона бувала небезпечною.

– Десята година – ти ще спиш! – накинулась на Софійку. – А мені нема кому наоббирати цибулі!

– Славку, воно ще сире, а ти хапаєш! – Це вже гарикнула на тата, який, тримаючи Ростика під пахвою, дзьобнув щось із горнятка.

Потім перепало всім трьом:

– Плутаються тут під ногами, нипають, винюхують! Ніби не знаєте: коли готується святковий обід, розумні люди обходяться без сніданку!!!

– Святковий обід? – роззявила рота Софійка.

– Господи, знову ця муха! Чом ти не виженеш її?! – Мама, помахавши рушником, кинулась перевертати відбивні. – То ти оббереш цибулі чи мені самій? Заберіть малого: не бачите – протяг! Не хапай, кому сказала!

Тато все ж ухитрився вкинути до рота якусь лагоминку. По тому вони з Софійкою не без полегкості вискочили в коридор.

– Ти що, не в курсі? – усміхнувся тато, облизавшись. – Нині Сніжана приводить на оглядини свого нареченого!

Усе було вже готове, коли делікатний стук у двері (тітонька Сніжана знала, що в домі дитина, й не користувалася дзвінком) обірвав напружену струну чекання.

До кімнати подріботіла красуня Сніжана, а за нею ступив елегантний високий блондин.

– Валентин! – Чемно потис руку татові, мамі вручив розкішні героери, Софійці – набір шоколадок. Не забув і Ростика: поклав йому до колисочки десяти доларовий папірець.

Було урочисто й трохи ніяково. Софійка аж тепер завважила, що мама із замороченої кухарки перетворилася… на телезірку. А щебече! Ніби не вона щойно гасала з рушником за мухою!

Софійка й собі підправляла зачіску і пильнувала, щоб нічого не випало з тарілки. А ще – не зводила очей із гостя. Таке знайоме обличчя! Не інакше, як бачила в якомусь фільмі. Тітонька Сніжана таки вміє вибирати чоловіків! Сама ввічливість, скромність і привітність! Як мовить Ірка Завадчук, пальчики оближеш!

По обіді Сніжана збігала ще раз поглянути на сукню. Валентин просився й собі, але нареченому, кажуть, не годиться завчасно бачити вбрання молодої.

– Зате покажу тобі одну прецікаву річ! – замуркотіла тітонька. – Софійко, натішилась – давай-но сюди…

Дівчинка полізла до кишені піджачка, що висів у передпокої. Пірнула рукою межи фантиків, кришечок та лушпиння… Потім виклала все те добро на диван… Потім уважно передивилася…

Коралі щезли!!!

Ранок був гнітючим. Тато пішов на роботу набурмосений, Ростик вередував, мама ледве стримувалась, щоби не сваритися.

До школи аж ніяк не тягнуло. Хоч і мала нову зачіску з численних переплетених навхрест кісок, споруджену мамою вчора перед оглядинами. Але й удома лишатись – жодного бажання.

Уроки відсиджувала. Зачіски Вадим не помітив. Ірка Завадчук прийшла з зеленими нігтями, й уся увага дісталась їй. Хлопці радо взивали її Іркою-упиркою, за що не менш радо отримували від неї лінійкою по головах.

Проте Софійка все ж відчула якись невидимий зв’язок із тим, про кого мріяла. Ще б пак, тепер їх єднала таємниця!!!

Після уроків поспішила до Сашка. Це при ньому востаннє бачила коралі!

– Ти не знаходив мого намиста? – спитала холодно, не давши ні отямитись, ні радісно підскочити назустріч.

– Отого морського? Ти поклала його до кишені! Ти ще мала віддати його тітці Сніжані!

Еге ж, так він і признається! Що ж, на гарячому не піймався. Та й хотіла йому вірити, бо виросли разом!..

І Іобавившись трохи з кошенятами, похмуро посунула додому.