Елеонор Портер - Полліанна

— Це дуже мило з вашого боку, — тихо відповіла міс Поллі.

— Я хочу вас попросити, — мовила жінка. — Перекажіть їй дещо від мене. Ви зможете?

— Звісно.

— Ви просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер рада. Так, це звучить доволі дивно, і можливо, незрозуміло для вас. Та, якщо можна, я б не хотіла цього пояснювати, — на обличчі вдови з'явилася печальна усмішка. — Ваша небога зрозуміє, що я мала на увазі, а я відчуваю, що не можу цього не сказати. Дуже вам дякую і пробачте, якщо мій візит видався вам недоречним, — закінчила жінка і пішла.

Міс Поллі вже нічого не розуміла, але поспішила нагору до кімнати Полліанни.

— Полліанно, ти знайома з місіс Тарбел? — поцікавилася вона.

— Так, і вона мені дуже подобається. Щоправда, вона хвора і дуже сумна. Місіс Тарбел живе в санаторії і ходить на прогулянки. Тобто ми ходимо разом.

Точніше ходили, — і голос Полліанни раптом затремтів, а по щоках покотилися дві сльози. Міс Поллі раптом голосно закашляла.

— Що ж, люба, вона щойно приходила і просила дещо переказати тобі, щоправда, не пояснила, що б це мало означати. Вона сказала, що тепер рада.

— Справді так сказала?! О, яка ж я рада, — заплескала в долоні дівчинка.

— Але що це означає, Полліанно?

— Це така гра, і… — раптом дівчинка зупинилася й притисла до губ свою долоньку.

— Яка ще гра?

— Та це нічого, тітонько Поллі… Я… я не можу вам розповісти, бо тоді доведеться говорити про дещо, а ви мені заборонили це робити.

Міс Поллі дуже хотілося і далі розпитувати небогу про цю загадкову гру, але вона помітила, що це схвилювало хвору, і стримавшись, заговорила про інше.

Після місіс Тарбел до міс Поллі прийшла така молода жінка, що господиня остовпіла. Її щоки були аж надто нарум'янені, а волосся — неприродно жовтого кольору. На ногах жінка мала туфлі на височезних підборах, а її прикраси були дешевими. Міс Поллі було відомо, що в цієї особи не найкраща репутація, тож її обурив той факт, що вона взагалі насмілилася переступити поріг маєтку Гаррінґтонів.

Господиня не подала гості руки. Увійшовши до кімнати, вона навіть відступила трохи назад. Жінка одразу підвелася. Її очі були червоні, ніби вона довго плакала. Трохи невпевнено, але голосно вона запитала, чи не можна хоча б на хвильку побачити маленьку Полліанну.

Міс Поллі відмовила. Вона сказала це досить різко, та щось у вигляді цієї жінки, у її благаючих очах змусило її пояснити, що до дівчинки поки що нікого не пускають.

Було видно, що гостя трохи вагається, та все ж вона почала говорити. Її підборіддя залишалося гордо піднятим.

— Я місіс Пейсон — місіс Том Пейсон. Ви, мабуть, чули про мене, принаймні півміста мене точно знає. Знаєте, не все, що про мене говорять, — правда. Та, власне, зараз це не так важливо. Я більше переживаю за цю маленьку дівчинку. Коли я почула про той нещасний випадок, у мене просто руки опустилися. А минулого тижня мені сказали, що вона не зможе ходити. О, якби я тільки могла віддати свої ноги цій дівчинці! їй вони потрібніші, адже за годину на них вона зробить більше, аніж я за сто років! Шкода, що це неможливо. Знаєте, часто ноги даються тим, хто їх геть не цінує.

Тут жінка зупинилася, щоб прокашлятися. А коли знову заговорила, її голос був так само рішучий.

— Ви, може, й не знаєте, але ми часто бачили вашу племінницю. Знаєте, ми живемо біля Пендлтонського пагорба, і вона часто проходила повз наш двір. Точніше, не просто проходила, а завжди заходила до нас, щоб погратися з дітьми та поговорити зі мною й чоловіком, якщо він був удома. Їй це наче подобалося, і ми їй подобалися. І вона, мабуть, не розуміла, що люди з її кола ніколи б не зайшли до таких, як ми. Хоча, якби таким людям не було байдуже, то може, таких, як я, було б менше, міс Гаррінґтон, — раптом гірко зауважила жінка. — Отож дівчинка приходила до нас, і нічого поганого в цьому не було, навпаки — вона зробила для нас багато добра. Вона й сама не здогадується, скільки всього для нас зробила, і це навіть добре. Бо якби ваша небога це розуміла, то зрозуміла б і багато інших речей, а мені цього геть не хотілося б. Ось такі справи. Знаєте, цього року нам з чоловіком важкувато було. Ніщо не тішило, ми в усьому зневірилися і вже навіть говорили про розлучення. Ми навіть не знали, що робитимемо з дітьми після розлучення. Коли стався нещасний випадок і стало відомо, що дівчинка ніколи не зможе ходити, ми почали згадувати, як вона приходила посидіти на нашому ґанку, погратися з дітьми, як сміялася і просто раділа. Вона завжди чомусь раділа, а одного дня розповіла нам про гру — ви, мабуть, про неї теж знаєте. І ваша небога почала вмовляти нас пограти. А тепер ми почули, що вона сама більше не може грати в гру, бо в неї немає причин для радощів. Тому я й прийшла — сказати їй, що вона може порадіти за нас, бо ми вирішили залишитися разом і грати в цю чудову гру. Думаю, вона буде дуже рада, бо її, знаєте, засмучувало те, як ми іноді сварилися з чоловіком. Я, звісно, не впевнена, що гра нам допоможе, але ми дуже на це сподіваємося. Полліанна цього хотіла. То ви їй розповісте?