Елеонор Портер: Полліанна

У кімнатці стояло маленьке, проте акуратне ліжко, двоє стільців, умивальник, комод (без люстра) та маленький столик. На вікнах не було фіранок, а на стіні — жодної картини. Цілісінький день сонце припікало дах, і кімнатка розжарилась, як пічка. Москітних сіток на вікнах не було, і їх не відчиняли, щоб не впускати комах. Біля одного з них дзижчала велика муха, марно намагаючись вибратися назовні.

Міс Поллі ляснула муху й викинула її у вікно, відчинивши його лише на кілька сантиметрів. Потім поправила стільця, щоб той стояв рівно, знов спохмурніла й вийшла з кімнати.

— Ненсі, — сказала вона за мить, стоячи на порозі кухні, — я знайшла в кімнаті міс Полліанни муху. Надалі стеж за тим, щоб вікна подеколи таки відчинялися. Я замовила сітки від комах, однак поки їх доставлять, усі вікна в кімнаті лишатимуться зачиненими. Моя небога прибуде завтра о четвертій. Зустрінеш її на станції. Тімоті візьме відкритого візка і відвезе тебе туди. У телеграмі сказано, що Полліанна має світле волосся і буде одягнена в червону картату сукенку та солом'яний капелюшок. Це все, що мені наразі відомо, але гадаю, цього тобі має вистачити.

— Гаразд, пані, а ви…

Міс Поллі, вочевидь, правильно зрозуміла цю паузу, оскільки зразу ж насупилася й різко відповіла:

— Ні, я не поїду. Гадаю, в цьому немає жодної необхідності. Це все, Ненсі.

Міс Поллі розвернулася й пішла геть, вважаючи, що зробила для небоги все, що могла.

Ненсі ж продовжила прасувати рушника, однак просто не тямила себе від обурення.

Світле волосся, червона картата сукня і солом'яний капелюшок — це все, що їй відомо, і цього їй достатньо! І як їй тільки не соромно — адже небога проїхала через весь континент, аби дістатися сюди!

Тімоті й Ненсі приїхали зустрічати дівчинку за двадцять хвилин четверта. Тімоті був сином старого Тома. У місті часто казали, що якщо Том — права рука міс Поллі, то Тімоті, безсумнівно, — ліва.

Тімоті був веселим і симпатичним хлопцем. І хоча Ненсі почала служити у міс Поллі не так давно, вони вже встигли потоваришувати. Однак сьогодні Ненсі надто замислилася над своїм завданням — як зустріти дівчинку, — тож вони не теревенили, як зазвичай, а їхали до станції мовчки.

Ненсі все повторювала про себе: «Світле волосся, червона картата сукня, солом'яний капелюшок», міркуючи, якою насправді може виявитися Полліанна.

— Для неї краще бути чемною і тихою, сподіваюся, вона не впускатиме ножів на підлогу та не грюкатиме дверима, — зітхнула Ненсі, коли Тімоті приєднався до неї на станції.

— Гм, якщо вона не така, хтозна, що тоді буде з усіма нами, — засміявся Тімоті. — Ти тільки уяви — міс Поллі і галаслива дитина! О, чуєш свисток? Потяг прибуває!

— Ох, Тімоті, я… Я думаю, це була не найкраща ідея — відправити сюди саме мене, — затинаючись зізналася Ненсі й побігла на місце, з якого було зручно роздивлятися всіх пасажирів, що сходили на маленькій станції.

За мить Ненсі побачила її — худеньку дівчинку в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З-під солом'яного капелюшка виглядало гарне личко у ластовинні — воно поверталося в різні боки, шукаючи когось очима.

Ненсі одразу ж упізнала Полліанну, але їй знадобилося трохи часу, щоб заспокоїтись — у неї чомусь тремтіли коліна. Дівчинка стояла на пероні сама, коли Ненсі нарешті зважилася підійти.

— Ви міс Полліанна? — затинаючись запитала вона. Наступної миті вона відчула, як її міцно обняли маленькі ручки.

— О, я така рада, рада вас бачити, — закричала дівчинка просто у вухо Ненсі. — Так, я Полліанна, і я така щаслива, що ви мене зустрічаєте! Я сподівалася, що ви приїдете!

— Справді? — здивовано запитала Ненсі, не розуміючи, як узагалі Полліанна могла про неї знати. — Невже сподівалася? — повторила вона, намагаючись розправити капелюха.

— О так, і всю дорогу я намагалася уявити, як ви виглядаєте, — зізналася дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до п'ят. — Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!

Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Тімоті, бо слова Полліанни її бентежили.

— Знайомся, це Тімоті. У тебе є валіза? — запитала Ненсі.

— Так, є, — поважно кивнула Полліанна. — Причому нова і дуже гарна. Леді з Жіночої допомоги [1] Жіноча допомога — одне з численних жіночих благодійних товариств у США. — Прим. ред. ( тут і далі). придбали її для мене, і це дуже мило з їхнього боку, адже натомість вони могли купити килим. Щоправда, я не уявляю, якої довжини міг бути цей килим, однак, мабуть, його мало б вистачити не менше, як на половину проходу в церкві. Як гадаєте? А ще в моїй сумочці є цікава річ — квитанція. Містер Грей сказав, що я маю віддати її вам, перш ніж ми заберемо валізу. Містер Грей — це чоловік місіс Грей. Вони родичі дружини пастора Карра. Я подорожувала з ними на Схід, і це було просто чудово! Ось, я знайшла — квитанція! — і дівчинка подала їм папірець після довгих пошуків у сумочці.