Елеонор Портер: Полліанна

— Ой, — не стрималася Ненсі. — А втім — байдуже! Сподіваюсь, вона почула цей звук! Так, дуже на це сподіваюсь!

Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Він притрушував піском доріжки й виполював у садку бур'яни уже багато років. Дівчина вирішила з ним потеревенити.

— Доброго здоров'ячка, дядьку Томе! — Ненсі кинула оком через плече, щоб упевнитися, що її ніхто не бачить і не чує. — А ви знаєте, що до міс от-от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!

— Що ти кажеш? Я поганенько чую, — розігнув натруджену спину старий.

— До нас приїжджає маленька дівчинка — жити з міс Поллі!

— Та годі тобі жартувати, дівчино! Ти ще мені розкажи, що сонце сідає на сході!

— Але, дядьку, це щира-щирісінька правда! Пані сама мені про це сказала, — розповідала Ненсі. — Це її небога, їй одинадцять років.

Садівник аж закляк у здивуванні.

— Та ти що! — пробурмотів він, і раптом його втомлені очі засяяли. — Не може бути, але швидше за все це маленька доня міс Дженні! Інша її сестра також не вийшла заміж. Що ж, Ненсі, це може бути тільки дівчинка міс Дженні, хай благословить її Господь! Невже мої старі очі її нарешті побачать, гай-гай!

— А хто така міс Дженні?

— Вона була справжнім янголом, що спустився з небес, — зітхнув старий, — але для своїх батьків вона була просто старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси. Ех, давно то було, дуже давно! Чув, що всі її діти жили недовго, окрім останньої доньки, мабуть, саме вона й приїжджає.

— Їй одинадцять років.

— Авжеж, мабуть, так і є, — кивнув старий Том.

— І ця бідолашка спатиме на горищі! І їй не соромно! — голосно прошепотіла Ненсі, знов кинувши оком через плече.

Почувши це, старий Том спохмурнів. Але наступної миті на його губах з'явилася хитра посмішка.

— Гм, цікаво, що міс Поллі робитиме з дитиною в будинку, — мовив він.

— Ха! А мені цікаво, що дитина робитиме з нею в цьому будинку, — вигукнула Ненсі.

Старий Том засміявся.

— Бачу, тобі не надто подобається міс Поллі, — зауважив він.

— Та хіба вона взагалі може комусь подобатися? — відповіла на це Ненсі.

Том загадково усміхнувся. А потім знову почав працювати.

— Мабуть, ти не чула про роман міс Поллі, — стиха мовив він.

— Роман?! У неї? Ні! Та, думаю, про це ніхто не чув, бо це просто неможливо!

— Та годі тобі! — зауважив Том. — До речі, її кавалер досі живе в цьому місті.

— І хто ж він?

— Гадаю, я не маю права про це розповідати, — і чоловік випростався. Він поглянув на будинок, і в його глибоких блакитних очах промайнуло відчуття гордості слуги господарів, для яких він працював та яких любив упродовж стількох років.

— Але ж це неможливо — вона і чоловік! — наполягала Ненсі.

Том лише похитав головою.

— Ти не знаєш міс Поллі так, як її знаю я, — заперечив він. — Колись вона була справжньою красунею — та й зараз була б такою, якби схотіла.

— Красуня? Міс Поллі?!

— Саме так. Якби вона розпустила своє волосся, як тоді, одягла капелюшка з трояндами та сукню з мереживом чи іншими білими штучками — ти б побачила, яка вона красуня. І завваж — міс іще зовсім не стара!

— Та невже? Тоді вона надто добре прикидається! — пхикнула Ненсі.

— Тут ти правду кажеш. І почалося це тоді, як виникли проблеми з її коханим, — кивнув старий Том. — З того часу вона ніби харчується колючками — стала колючою, немов їжак. Важко із нею — що є, то є.

— Ваша правда, — нарешті погодилась зі старим Ненсі. — Їй же неможливо догодити, хоч як старайся! Ноги б моєї тут не було, якби не мати й сестри — годувати їх комусь же треба. Та одного дня я таки не витримаю, так і знайте! А якщо вже не витримаю, то так і буде — піду звідси, та ще й із задоволенням!

Старий Том скрушно похитав головою.

— Ой, люба, і я так відчував. І всі, мабуть, — але що поробиш, хтозна, що краще і де краще, ти вже повір старому. — І Том, нахилившись, знов узявся до роботи.

— Ненсі! — раптом почувся різкий голос.

— Іду, пані! — затинаючись, пробелькотіла дівчина й щодуху помчала до будинку.

За кілька днів поштарка принесла телеграму в якій повідомлялося, що Полліанна прибуде до Белдінґсвіля наступного дня, двадцять п'ятого червня, о четвертій. Прочитавши телеграму, міс Поллі вкотре спохмурніла, а потім піднялася сходами на горище. Кімнату вона оглядала з незмінним за останні дні похмурим виглядом.