Всеволод Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

Через ту гарматку в діда, а потім і в тата з кожним новим дільничним міліціонером бували непорозуміння. Але оскільки дід, а згодом і тато були членами товариства мисливців і мали право на зброю, а салютувала гарматка холостими зарядами, то міліція врешті полишала це під цілковиту особисту відповідальність діда або тата

Салютував тато тільки в урочисті моменти — у свята, дні народження, приїзд дорогих гостей тощо.

— Рибочко моя! — кинулася до Лесика бабуся Оксана. — Виріс як!. — Хоча бачила вона його десь із місяць тому. У серпні вони всією сім'єю гостювали в селі.

Дід Іван дістав із глибочезної кишені свого піджака розцяцьковану ліщинову сопілку.

— Це тобі ще один подарунок із Солов'їного гаю.

Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов'їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір'я, то й соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.

Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.

— Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно

На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.

І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді мала досить кумедний вигляд

Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером Не стати музикантом, народившись утому селі, просто було неможливо

Дід Іван любив вирізати сопілки Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губ — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана І нудьга де й дівалася… Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: «Перемелеться — мука буде!»

Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича

А сьогодні особливо…

Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне — той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги і хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її вітали співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.

— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…

— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?

— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це чудово!

На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.

Угорі, як завжди, усміхався домовичок. А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…

Були в стінгазеті і дописи, і навіть вірші:

Словом, це була справжня стінгазета, якій міг би позаздрити будь-який великий професійний колектив

До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик

Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по громадській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення.

Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:

— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!

І одразу квартира сповнилася галасу і сміху

Лесиків дід по батькові Василь Денисович був «дзвінка людина», як казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше

Як і Лесиків тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий Тільки борода в нього була сивіша

Дід Василь Денисович був художник-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.

І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здиблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.