Він закусював нижню губу, руки в нього тремтіли, на щоці багряніла подряпина, на спітнілому лобі брудніла смуга, в очах був відчай.
— Ну, давай… Ну!.. Ех! Ну, ще раз… Ну… ну… ех!..
Нарешті Сергій Порфирович махнув рукою і, намагаючись приховати досаду, сказав:
— Ну, досить. Нічого, синку, нічого… Ти сьогодні просто не в формі. Це буває. Навіть у спортсменів. Та що там, у чемпіонів навіть. Іншим разом…
Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді! Коли він зустрівся поглядом із Дмитриком, очі у Дмитрика були білі…
На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.
Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…
І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.
І от мішок уже розв'язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…
— Тату! — кричить Вітя.
Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.
Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.
Крім Віті, у підземеллі — ні душі.
І раптом Вітя усвідомлює: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу набив гулі прем'єр-міністру Підпизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?
Але чому ж він мовчить?
Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце…
— Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну, скажи мені що-небудь! На вушко… Я так хоч у почути твій голос.
Але у відповідь — тиша.
— Ну що ж… — зітхає Вітя. — Значить, так треба.
Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.
Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й випускають його ще в один коридор…
Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим камінням-кругляком, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.
Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя. нема. Зусібіч — високі стрімкі стіни.
Вітя розгублено озирається.
І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї.
— Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки… Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!
Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.
— Ну, будь ласка!.. — благально складає долоні Вітя.
— Почекай. Так треба… — ледь чутно говорить Міс Таємниця.
— Ну чому? Чому?
— Так треба…
Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».
А може… Може, тато виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.
Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:
— А як же все-таки буде… з визволенням? Я просто не знаю, що тепер діяти. Льодоруб у мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш…
Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються ясні вогники.
— Нового льодоруба і ключа від в'язниці може зробити тільки дядя Вася з Добряндії…
Будемо звертатися до нього?..
— Будемо, — кивнув Вітя.
І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію. але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.
А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки зі скла й бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.
Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що шурхотіли по асфальту, ні в будинках, ні у скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.
Читать дальше