Рудольф Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який з мене силач.

Трохи відпочивши, я повертаюся до своїх коней, беру їх собі попід пахви і такими ж двома стрибками переношу назад до карети. Під час цих стрибків один кінь почав несамовито брикатися.

Це було не дуже зручно. Але я засунув його задні ноги в кишеню свого сюртука, і йому хоч-не-хоч довелося присмирніти.

Потім я запріг коней у карету і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу і відпочити після важкої роботи!

Мій візник почепив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми стали мирно гомоніти. І раптом ріжок заграв: — Тру-ту-ту! Тра-та-та! Ра-ра-ра!

Ми дуже здивувалися, але тої ж миті я збагнув, чому на морозі з цього ріжка годі було видобути й звуку, а в теплі він заграв сам.

На морозі звуки замерзли у ріжку, а тепер, відігрівшись біля печі, відтали і почали самі вилітати з ріжка. Ми з візником увесь вечір тішились цією чарівною музикою.

Але не подумайте, будь ласка, що я мандрував лише лісами та полями. Ні, доводилося не раз перепливати моря і океани, і там зазнав я пригод, яких не зазнав ніхто інший. Пливли ми якось до Індії на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знялась велика буря. Вона була такої сили, що вирвала на острові кілька тисяч (авжеж, кілька тисяч!) дерев і понесла їх попід хмари.

Велетенські дерева, кожне сотні пудів вагою, летіли так високо, що знизу видавалися пір'їнками. А тільки-но буря минула, кожне дерево упало знов на своє місце і зразу пустило коріння, отже на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, еге ж?

Проте одне дерево так і не вернулося на своє місце.

Річ у тім, що коли воно злетіло в повітря, на його вітах сидів один бідний селянин з дружиною. Чого вони там були? Дуже просто: хотіли нарвати огірків, бо в тих краях огірки ростуть на деревах . Мешканці острова люблять огірки понад усе в світі і тільки огірки й їдять. Це в них єдина їжа.

Бідолашним селянам, яких підхопила буря, мимоволі довелося зробити мандрівку попід хмарами. Коли буря вщухла, дерево почало спускатися на землю. Селянин і селянка були, як на лихо, дуже гладкі, вони перехилили його набік своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло, а осторонь, та ще й налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як комашку.

— На щастя? — спитаєте ви.— Чому ж на щастя?

Тому що цей король був жорстокий і люто мордував усіх мешканців острова.

Острів'яни були дуже раді, що їхній кат загинув, і запропонували корону мені:

— Будь ласка, добрий Мюнхаузене, будь нашим королем. Зроби нам ласку, царюй над нами. Ти такий мудрий і сміливий. Але я рішуче відмовився, бо не люблю огірків.

Коли буря минулася, ми підняли якір і тижнів за два щасливо прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запросив мене піти з ним на полювання.

Я залюбки погодився. Ми подалися до найближчого ліска. Спека стояла страшенна, і я мушу признатися, що з незвички скоро втомився. А син губернатора, дужий юнак, почував себе в таку спекоту пречудово. Він жив на Цейлоні змалечку.

Цейлонське сонце було йому звичне, й він бадьоро крокував по розпечених пісках.

Я відстав од нього і незабаром заблудився в гущині незнайомого лісу. Іду й чую шерхіт. Оглядаюся: переді мною здоровенний лев — роззявив пащу і хоче мене розшматувати. Що тут робитимеш? Рушниця моя була заряджена дрібним шротом, яким не вб'єш і куріпки. Я вистрелив, але шріт лише роздрочив хижого звіра, і він став ще лютіший.

Жахнувшись, я кинувся тікати, хоч і знав, що це дарма, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розшматує. Але куди я біжу? Попереду в мене роззявив пащеку величезний крокодил, ладний проковтнути мене вмить.

Що робити? Що робити?

Позаду — лев, попереду — крокодил, ліворуч — озеро, праворуч— болото, що аж кишить отруйними зміями.

Від смертельного жаху впав я на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою ніби щось пролетіло і впало. Я розплющив очі і побачив дивне видовище, яке дуже мене втішило: виявляється, лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і вскочив просто в пащеку крокодилові.

Голова одного страховиська застрягла в горлянці другого, і обоє як могли силкувались вирватись одне від одного. Я схопився, вихопив мисливського ножа і одним махом відтяв голову левові. До ніг мені впало мертве тіло.