Рудольф Распе - Пригоди барона Мюнхаузена

Шкура цієї лисиці була така гарна, що мені стало шкода псувати її кулею чи шротом.

Не гаючи й хвилини, я вийняв кулю з рушниці і, зарядивши її довгою шевською голкою, вистрелив у цю лисицю, а що лисиця стояла під деревом, голка міцно пришпилила її хвіст до стовбура.

Я неквапом підійшов до лисиці і почав стьобати її нагаєм.

Вона так очманіла з болю, що — повірите? — вискочила із своєї шкури і втекла від мене голісінька. А шкура дісталась мені ціла, не попсована ні кулею, ні шротом.

Еге ж, багато траплялося зі мною усяких дивних пригод!

Пробираюсь я одного разу крізь гущину дрімучого лісу й бачу: біжить дике порося, зовсім ще невеличке, а за поросям — превелика свиня.

Я вистрелив, але, на жаль, схибив.

Куля моя пролетіла якраз між поросям і свинею.

Порося завищало і шаснуло в ліс, а свиня стала на місці як укопана.

Я здивувався: чому й вона не тікає від мене? Але, підійшовши ближче, зрозумів, у чому річ. Свиня була сліпа і не бачила дороги. Вона могла гуляти лісом, лише тримаючись за хвостик свого поросяти. Моя куля відірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня сама, без нього, не знала, куди їй іти. Безпорадно стояла вона з кінчиком поросячого хвоста в зубах. Тут мені набігла блискуча думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до себе на кухню. Бідолашна сліпа слухняно плентала за мною, думаючи, що її, як завжди, веде порося!

Так, я мушу повторити ще раз: кмітливість — велика штука!

Іншим разом мені трапився в лісі дикий кабан.

Упоратися з ним було далеко важче. У мене навіть рушниці не було з собою.

Я кинувся тікати, але він помчав за мною і неодмінно пронизав би був мене своїми іклами, якби я не сховався за першим-ліпшим дубом.

Кабан з розгону налетів на дуб, і його ікла так глибоко загналися в стовбур, що він не міг витягти їх звідти.

— Ага, попався, голубчику! — сказав я, виходячи з-за дуба.— Стривай, тепер ти від мене не втечеш!

І, взявши камінь, я почав ще глибше забивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не визволився, а потім зв'язав його доброю вірьовкою і, завдавши на віз, урочисто повіз до себе додому.

Ото дивувались інші мисливці! Вони не могли собі й подумати, що лютого звіра можна спіймати живцем, не витративши жодного набою.

А втім, зі мною траплялись дива ще й не такі. Іду якось я лісом і ласую солодкими соковитими вишнями, які купив по дорозі.

І враз просто переді мною — олень! Стрункий, гарний, з величезними гіллястими рогами!

А в мене, як на злість, жодної кулі!

Олень стоїть і спокійнісінько на мене дивиться, неначе знає, що в мене рушниця не заряджена.

На щастя, у мене лишилося ще кілька ягід, і я зарядив рушницю замість кулі кісточкою з вишні. Так, так, не смійтеся, звичайною кісточкою з вишні.

Гримнув постріл, але олень тільки труснув головою. Кісточка влучила йому в лоб і не вчинила ніякої шкоди. За одну мить він зник у лісовій гущавині.

Я дуже шкодував, що випустив із своїх рук такого чудового звіра.

Через рік я знову полював у тому ж лісі. Звичайно, на той час я зовсім забув історію з вишневою кісточкою.

Як же я здивувався, коли з лісової гущини просто на мене вискочив розкішний олень, у якого між рогами росла висока гілляста вишня! Ах, повірте, це було дуже гарно: стрункий олень, і на голові у нього струнке дерево! Я відразу ж подумав, що дерево це виросло з тієї маленької кісточки, яка торік послужила мені за кулю. Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрелив — і олень мертвий упав на землю. Отож я з одного пострілу відразу дістав і печеню, і компот з вишень, бо дерево було вкрите великими, спілими вишнями.

Мушу признатись, що смачніших вишень я не куштував за все своє життя.

Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав у таку хвилину, коли був неозброєний і безпорадний.

Іду якось лісом, а назустріч мені — вовчище. Роззявив пащу і просто на мене.

Що робити? Тікати? Але вовк уже накинувся на мене, звалив і ось-ось перегризе мені горлянку. Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я рішучий, кмітливий і хоробрий. Не гаючи й хвилини, я застромив кулака вовкові в пащу і, щоб він не одкусив мені руки, засував її дедалі глибше. Вовк люто дивився на мене. Очі йому горіли з люті. Але я знав, що коли витягну руку, він розірве мене на шматочки, і тому безстрашно засував її далі й далі. І раптом мені блиснула чудова думка: я захопив його нутрощі, добре шарпнув — і вивернув вовка, як рукавицю, навиворіт!