Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Джордже, Джордже, не лякай мене! Що з тобою коїться? Ти ніколи так не говорив! Мені страшно. Ти замислив щось погане?! Я знаю, як тобі прикро, але стримайся, Джордже, заради мене… Заради Гаррі!

— Я занадто довго стримувався, занадто довго терпів — усе своє життя… Мені кожного дня стає дедалі гірше. Терпець мій урвався! Не може людина скоритися перед отаким життям. Він шукає найменшого приводу, щоб дошкулити мені або принизити. Спершу я думав: «Гаразд, я мовчки робитиму усе, що ти скажеш, а вільний час використаю для навчання та читання книг». Та він бачить, що я справляюся з роботою, і дає щоразу більше, більше… Каже мені: «У тобі сидить диявол. Я мушу вивести його на чисту воду». І, Елізо, він таки має рацію! Не за горами день, коли диявол у мені вирветься назовні, і цей бісів Гарріс буде першим, хто гірко пошкодує про це.

— О Господи! Що ж це буде? Що нам робити?! — розтривожилася Еліза.

— Послухай, що трапилося вчора, — продовжував Джордж. — Я вантажив каміння на фіру, а син господаря, містер Том, стояв поруч і ляскав батогом об землю. Кінь сахнувся, тож я ввічливо попросив хлопця не робити цього. Він усе пропустив повз вуха. Я знову його попросив, і він почав шмагати мене! Я притримав його руку, а він як заволає! Він почав купатися, а тоді поскаржився батькові, що я його нібито вдарив. То й розлютився, прив’язав мене до дерева і кричить: «Зараз я нагадаю тобі, хто тут господар!» Наламавши прутів, сказав містеру Тому: «Бий його, доки не стомишся». А малий чорт і радий старатися! Але день, коли вони обоє згадають цей випадок, настане, обов’язково настане! — Молодий мулат, насупившись, так блиснув очима, що його дружина аж здригнулася. — Хто приставив наді мною цю людину? Я хочу знати!

— А я, — сумно мовила Еліза, — я завжди гадала, що як істинна християнка мушу у всьому коритися своїм господарям…

— Це інше. Вони зростили тебе, як власну дитину, годували, одягали, бавили, навіть навчили читати й писати і ніколи не знущалися над тобою. А як живу я? Я відав лише побої і лайку і почувався щасливим лише тоді, коли про мене забували! То що я заборгував своєму господарю? Я вже віддячив за своє утримання. Годі терпіти! — вигукнув Джордж, судомно стискаючи кулаки.

Еліза мовчала. Таким вона ще не знала свого чоловіка. Її розуміння обов’язку перед господарями розсипалися у порох під впливом Джорджевого гніву.

— А твій подарунок — бідний маленький Карло? — знову заговорив Джордж. — Це миле щеня було моєю єдиною втіхою. Карло спав зі мною, не відходив від мене ані на крок… У нього були такі мудрі оченята, що здавалося, ніби він усе розуміє без слів. Знаєш, що сталося? Днями я зібрав на кухні залишки їжі та й годую його, а містер Гарріс, помітивши, каже: «Годуєш за мій рахунок! Якщо усі негри позаводять собі псів, я розорюся!» Він наказав мені прив’язати йому камінь на шию і втопити в ставку…

— І ти зробив це?!

— Я б нізащо не погодився, та вони з Томом власноруч кинули нещасного Карло у воду! Ще й закидали його каменюками… Він так жалісливо дивився на мене, ніби запитував: «Чому ти мене не врятуєш?» І мене знову били — цього разу за те, що я відмовився його топити. Але хай б’ють! Колись господар втямить, що на таких, як я, будь-яка палка зламається. Я не боюся його побоїв. Хай стережуться, буде свято і на нашій вулиці!

— Що ти замислив, Джордже? Не бери гріха на душу! Покладися на Господа, він відведе від тебе муки.

— Я не так ревно, як ти, Елізо, вірю у це. Я не можу покластися на Бога, якщо він попускає таку несправедливість. Я дуже злий, Елізо.

— Не втрачай віри! Моя пані каже: «Навіть у найгірші моменти життя ми повинні вірити, що Господь робить усе для нашого блага».

— Тим, хто ніжиться у м’яких подушках, роз’їжджає у каретах і живе працею інших людей, легко так говорити! Я охоче послухав би, у кого вони вірили б, якби пожили трохи у моїй шкурі! Чи я не був би тоді хорошим та добрим? А не виходить! Не можу змиритися! І ти не зможеш, коли я скажу тобі те, що мене гнітить найбільше. Ти не знаєш найгіршого.

— Господи, Джордже! Ти про що?

— Останнім часом господар часто заводить мову про те, що не слід було мені дозволяти одружуватися на стороні. Містер Шелбі зі своїми приятелями йому ненависні, бо вони нібито запишалися і не хочуть з ним запізнаватися. А ще він упевнений, що це від тебе я заразився гордістю. Він грозився не відпускати мене сюди, а одружити з однією зі своїх рабинь. Спочатку я думав, що то лише пусті слова, але вчора… Він звелів мені узяти собі за жінку Міну і перебратися до неї у хатинку. Якщо відмовлюся, він продасть мене на Південь.