Ґаррієт Бічер-Стоу: Хатина дядька Тома

Еліза, проходячи повз двері їдальні, розчула кілька слів, з яких неважко було зрозуміти, ким був гість її господаря і з якою метою він відвідав цей дім. Вона збиралася дослухати їхню розмову, та, як на гріх, її покликала господиня. Та Еліза майже не сумнівалася, що работорговець зажадав викупити у господаря її сина. Невже їй це не почулося? Серце завмерло у її грудях від цих жахливих думок, а потім шалено забилося, і вона так міцно пригорнула до себе Гаррі, що хлопчина здивовано подивився їй просто у вічі.

— Що з тобою сьогодні коїться, дорогенька? — запитала Елізу місіс Шелбі, коли та перекинула глек з водою для вмивання, потім випустила з рук кошик з овочами і навіть не помітила, що подала господині довгу нічну сорочку замість шовкової сукні, яку їй було наказано принести з гардеробу.

Еліза здригнулася.

— О місіс! — видихнула вона, розплакавшись перед господинею, і упала в крісло.

— Елізо, люба! Що трапилося? — стурбовано вигукнула місіс Шелбі.

— О місіс, до господаря прийшов работорговець, вони спілкуються в їдальні. Я дещо чула…

— Ну то й що, дурненька?

— То й чоловік хоче, аби господар продав йому мого Гаррі! — і бідолашка відкинулася на спинку крісла, не стримавши судомних ридань.

— Продати Гаррі? Що за нісенітниця! Ти ж не гірше за мене знаєш, що мій чоловік ніяк не пов’язаний з південними работорговцями і не продає своїх слуг — окрім непокірних, ясна річ. Такому потрібно купувати твого Гаррі? Сама ним не намилуєшся, то гадаєш, що усі так само захоплюються ним! Ну, годі плакати. Ліпше застебни мені сукню. Ось так! А тепер заплети моє волосся у коси, як я тебе вчила, і ніколи більше не підслуховуй чужих розмов!

— Місіс, а ви не погодитеся, якщо, якщо…

— Ну що ти таке питаєш?! Авжеж ні! Хіба я продавала б своїх дітей? І твою дитину не продам. Ну годі, Елізо, ти собі надумала, що Гаррі усім потрібен так само, як тобі! У кожній людині, яка переступає поріг нашого дому, вбачаєш ворога, який тільки й вичікує миті, щоб розлучити тебе з сином.

Слова місіс Шелбі вгамували недавні страхи Елізи, вона навіть щиро над ними посміялася і тепер легко й спритно причепурила свою господиню.

Місіс Шелбі була жінкою зі світлим розумом і великим серцем. Незважаючи на те, що великодушність притаманна багатьом жінкам у Кентуккі, вона виділялася на загальному фоні місцевого жіноцтва. Господиня Елізи була релігійною, а стійкості її переконань позаздрив би кожен вольовий мужчина. Містер Шелбі, хоч і не поділяв релігійного світобачення своєї дружини, проте поважав і цінував непохитність її поглядів і навіть трохи її побоювався. Він не заважав їй піклуватися про слуг, навчати їх, спонукати до добра, але сам у цьому просвітництві участі не брав. Не сповідуючи християнської доктрини про те, що гріхи простих смертних спокутуються благородними вчинками великих праведників, він про всяк випадок таки сподівався, що набожність і доброта місіс Шелбі забезпечить місця у Царстві Небесному їм обом.

Після останньої розмови з работорговцем він таки піддався на вмовляння Гейлі продати Елізиного сина. Шелбі мучився думкою, що йому доведеться — раніше чи пізніше — повідомити дружині про вже укладену угоду, і якось нейтралізувати її палкі заперечення та наполегливі прохання Елізи.

Місіс Шелбі про фінансові труднощі свого чоловіка не знала, і коли заспокоювала Елізу, покладалася виключно на його м’яку вдачу. Вона від самого початку не сприйняла серйозно передчуттів та побоювань своєї служниці, тому із чоловіком на цю тему не розмовляла. Їдучи того вечора у гості, вона уже зовсім забула про це.

Еліза з пелюшок виховувалася у своєї господині, яка дуже її любила і балувала.

Ті мандрівники, кому доводилося бувати у Південних штатах Америки, не могли не помітити своєрідної вишуканості, ніжності голосу і плавності манер, притаманних більшості квартеронок і мулаток. Нерідко ці риси гармонійно поєднувалися із чарівною вродою і шармом. Еліза саме така, як описано у цій книзі, — не витвір авторської уяви і не збірний типовий образ. Така жінка справді живе на світі. Авторові поталанило зустрітися із нею декілька років тому в Кентуккі, і тепер її образ відновлюється у пам’яті. Господиня опікувалася Елізою, тож зростала дівчинка захищеною від тих спокус, які перетворюють вроду невільниць у фатальний дар.