Ґаррієт Бічер-Стоу: Хатина дядька Тома

— О, совісті я маю, як і належить нашому брату комерсанту, мінімально, тобто про людське око! — відбувся жартом гість на закид господаря. — А щодо друзів, я завжди радо поступаюся їм. Але ви забагато від мене вимагаєте… таки забагато, погодьтесь! — Гейлі скрушно зітхнув і долив вина у свій келих.

— І що ви пропонуєте? — врешті запитав по затяжній мовчанці містер Шелбі.

— Може, разом із Томом я міг би отримати іще якесь дитя?

— Ні… Зайвих у мене нема. Я продаю своїх негрів лише за виняткової потреби. Не люблю цього робити.

Тієї миті двері прочинилися, і до їдальні ускочив премилий хлопчик років трьох-чотирьох. Він виглядав як квартерон — мабуть, його дід або баба мали негритянське коріння. Він був гарненькою дитиною. Шовкові чорні кучерики спадали на кругле обличчя з ямочками на щічках; великі темні очі із щирим зацікавленням позирали навсібіч, сяючи з-під довгих пухнастих вій. Ошатне вбрання із червоно-жовтої шотландки вдало підкреслювало його яскраву зовнішність. І хоч поводився він впевнено, та було помітно, що хлоп’я трохи знічене. Але навіть це не приховувало, що цей малюк — пестунчик і звик до уваги.

— Гей, чорномазий, лови! — гукнув містер Шелбі і, свиснувши, кинув хлопчикові гілочку винограду.

Хлопчатко рвучко кинулося по ласощі, чим дуже розсмішило свого господаря.

— Іди-но сюди, — наказав йому містер Шелбі. Коли маля підбігло, погладив його по кучерявій голівці і полоскотав підборіддя.

— Ану, покажи цьому джентльменові, як ти умієш співати і танцювати.

І хлопчик одразу ж заспівав гарним чистим голосом непросту негритянську мелодію, ритмічно рухаючи при цьому ніжками, ручками і всім тілом.

— Браво! — вигукнув Гейлі, нагороджуючи маленького артиста долькою апельсина.

— А тепер покажи, як ходить дядечко Каджу, коли його вхопить ревматизм, — зажадав містер Шелбі.

Гнучке дитяче тіло набуло пози розбитої ревматизмом людини: він згорбився, скривився, наче з’їв щось кисле, і, вихопивши палицю із рук господаря, почовгав по-старечому з одного кута їдальні до іншого, періодично спльовуючи то вправо, то вліво.

Обидва джентльмени розреготалися.

— Ось що, смаглявий, побудь-но трохи дядьком Елдером Робінсом. Як він співає псалми?

Пухкеньке обличчя хлопчини одразу посерйознішало, витягнулося, і він поважно загугнявив молитовну мелодію.

— Браво, браво! Оце молодчина! — вигукнув Гейлі. — Далеко піде! А що, як… — він ляснув містера Шелбі по плечу. — Чому б вам на додачу до Тома не віддати мені цього хлопчика? Так і вирішимо проблему! Це буде справедливо.

На цих словах нечутно відчинилися двері і до їдальні увійшла молода квартеронка років двадцяти п’яти. Вона зашарілася.

Досить було навіть поверхового погляду, аби зрозуміти, що хлопчик і жінка — це одна кров, мати і син. Ті самі вогнисті темні очі під довгими віями, той самий шовк чорних кучерів. Смагляве обличчя квартеронки ще більше залилося рум’янцем, коли вона помітила, як відверто незнайомець захоплюється її сином. Сукня облягала її тіло, вигідно підкреслюючи принадність фігури. Работорговець, який добре знався на тому, що саме цінується у товарі жіночого роду, помітив також ніжні руки і маленькі тендітні ступні жіночки.

— Чого тобі, Елізо? — запитав її містер Шелбі, коли вона нерішуче поглянула на нього.

— Вибачте, сер, я шукала Гаррі.

Хлопчина підбіг до матері, вихваляючись гостинцями, які тримав у пелені одежини.

— Можеш забрати його звідси, — дозволив господар.

Вона підхопила сина на руки і квапливо залишила кімнату.

— Чорт забирай! — вигукнув работорговець, повертаючись до містера Шелбі. — Та на такій кралечці в Орлеані можна заробити цілий статок! Я на власні очі бачив, як за нічим не кращих жінок платили по тисячі доларів.

— Я не збираюся наживатися на Елізі, — сухо відповів чоловік. Щоб змінити тему розмови, відкоркував нову пляшку вина й запитав гостя, чи воно йому смакує.

— Прекрасне вино! Вищий ґатунок! — работорговець знову по-панібратськи поплескав по плечу містера Шелбі: — Ну то скільки ви хочете за цю красуню? Сторгуємося! Називайте свою ціну.

— Вона не продається, містере Гейлі, — сказав Шелбі. — Навіть якби за неї давали стільки золота, скільки вона сама важить. Моя дружина нізащо не погодиться розлучитися з Елізою.

— Жінота завжди так каже, бо не тямить ціни золоту! А варто їм лиш пояснити, скільки за ці гроші можна накупити годинничків, страусового пір’я і всіляких цяцьок, у яких вони кохаються — і категоричності їхньої годі й згадувати.