Ґаррієт Бічер-Стоу: Хатина дядька Тома

— Але ж ти зі мною вінчаний! Нас, як білих, благословив священик! — простодушно мовила Еліза.

— Хіба тобі не відомо, що раб не має права одружуватися, та й взагалі не має жодних прав? Закони нашої країни не захищають рабів. Якщо господар чогось захоче, то не питатиме, чи подобається це нам. Ось тому я й бідкаюся, що ми зустрілися, що я народився на білий світ! Було б нам усім — тобі, мені і нашому бідному синочку — не народжуватися взагалі, ніж отак страждати. Хто знає, може і його чекає така доля!

— Ну чого ти? Адже мій господар такий добрий!

— Це правда. Але чи може хтось знати наперед, як життя далі складеться? Він постарішає, помре, і тоді Гаррі продадуть. Що з того, що наша дитина гарненька й розумна? Кажу тобі, Елізо: кожна мить щастя, яке ти маєш від сина, обернеться потім гіркими сльозами. Не вберегти нам нашого скарбу!

Ці слова вразили Елізу просто в серце. Той страх, що його посіяли випадково почуті слова работорговця, повернувся. Жінка зблідла і, затамувавши подих, виглянула на ґанок, куди побіг бавитися Гаррі, коли стомився слухати дорослих розмов. Вона посміхнулася, побачивши, як син удавав із себе вершника, осідлавши палицю містера Шелбі. Еліза дуже хотіла поділитися своїми побоюваннями щодо Гаррі з чоловіком, але стрималась.

«Ні, досить з нього горя, — подумала вона. — Навіщо додавати йому страждань безпідставними страхами? Місіс ніколи мене не обманює».

— Ось так, Елізо, — скрушно мовив Джордж після тривалої паузи. — Тримайся мужньо, кохана… І прощавай, я їду.

— Їдеш? Куди, Джордже?

— До Канади, — відповів він, розправляючи плечі, ніби вже був вільним. — Я викуплю тебе, щойно дістануся туди. Це наша єдина надія. Твій господар милосердний і не відмовить мені. Я викуплю вас із сином, присягаюся!

— Боже милий! Тебе ж можуть спіймати, Джордже!

— Не спіймають. Я або виборю для нас волю, або помру!

— Накладеш на себе руки?

— Вони самі вб’ють мене, бо продати себе на Південь я не дозволю.

— Джордже! Не бери гріха на душу, хоча б заради мене! Не губи себе й інших! Так, спокуса велика, але не піддавайся їй!

Якщо ти вирішив тікати — тікай, але будь обережним! Благай Бога, щоб він допоміг тобі!

— Послухай мій план, Елізо. Господар послав мене з листом до містера Сізма, який живе за милю звідси. Він, певно, розраховує, що я зайду до тебе й усе розповім, та й тішиться, адже це така нагода дошкулити «цим Шелбі»! Я повернуся додому сумний, сумирний — розумієш? — ніби я скорився. У мене майже все готово, є люди, які мені допоможуть, і десь за тиждень-два мене у маєтку вже не буде. Помолися, Елізо за мене, може, твої молитви почує Господь.

— Джордже, молися і ти! Довірся Господу, він вбереже тебе.

— А тепер прощавай, — мовив Джордж і, взявши Елізу за руки, довго дивився їй у вічі.

Вони стояли мовчки. Потім були прощальні фрази, гірка туга і невтішні ридання…

Так прощаються люди, коли їхня надія на нову зустріч тонша за павутинку. Так розсталося закохане подружжя.

Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.

А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.

У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.

Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.