Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Нашим друзям поталанило. Їм даровано зустріч із рідними. Ця несподівана зустріч ощасливила їх усіх. Ось господарі й гості сідають за стіл і розмовляють. Усі сміються і радіють, лише маленька Еліза кліпає очима і дивиться то на маму, то на незнайому тітоньку, яка чомусь не відпускає її з колін, тулить до себе і відмовляється від пирога.

На певний час всі залишилися жити у хаті Джорджа та Елізи. Кассі поволі змінювалася. Її погляд, який раніше палав вогнем ненависті, тепер пом’якшав і став лагідним. Вона була серед рідних людей. Дорогу до її серця, зачерствілого без любові, знайшли діти. Її внучка, маленька Еліза, була їй навіть ближчою, ніж рідна донька. В ній Кассі бачила двійника тієї Елсі, яку вона втратила багато років тому і за якою увесь цей час тужила її душа. Еліза не пам’ятала матері, бо все її свідоме життя пройшло без неї. А дівчинка стала ниточкою, яка зв’язала матір і доньку. З її допомогою вони швидко полюбили одна одну. Побожність Елізи, регулярне читання Біблії, пам’ять про Тома і щасливе закінчення її авантюрної втечі спонукали Кассі до прийняття християнської моралі. Вона всім серцем увірувала в Бога і стала добропорядною віруючою.

Джорджеві з сестрою наново породичатися було легше, ніж Елізі з матір’ю, бо вони пам’ятали одне одного відтоді, як їх розлучили. Небога і дядько також швидко подружилися. Наступного дня після зустрічі мадам де Ту розповіла про своє життя докладніше. Розповідь закінчувалася тим, що недавно вона овдовіла і її покійний чоловік залишив їм із донькою чималий спадок, яким вони щиро прагнуть поділитися з Джорджевою сім’єю. Емілія поцікавилася, як він планує використати гроші, на що Джордж відповів:

— Допоможи мені отримати освіту, сестричко. Це завжди було моєю заповітною мрією. Решту я зможу сам.

Вони довго радилися і вирішили усі разом, що краще на декілька років або й назавжди виїхати до Франції. Як запланували, так і зробили. Про Еммі також не забули, взявши її з собою.

Дорогою ця вродлива й вихована дівчина підкорила серце старшого помічника капітана. Скоро по прибутті у Францію молодята побралися, а велика сім’я оселилася у просторому маєтку мадам де Ту.

Гаррі ходив до школи, жінки господарювали у домі, а Джордж упродовж чотирьох років навчався в одному французькому університеті. Він таки здійснив свою мрію — став освіченою людиною. Але білі люди ніколи не любили негрів, тому час від часу спалахи расизму загрожували їхньому спокою. Один такий вибух у Франції змусив Джорджа повертатися із сім’єю до Америки.

Яким він став за ці роки, що відчував і які плани на майбутнє будував, найкраще проілюструє його лист до одного французького друга.

«Наше майбутнє досі невідоме, — ділився Джордж своїми переживаннями. — Ти стверджуєш, що білі не матимуть нічого проти присутності у своєму суспільстві людей із таким відтінком шкіри, як у мене. Тим паче, що моя дружина і діти майже світлі… Можливо, світ змінився, проте… Уявляєш, мені не потрібно благословення білих, щоб почуватися повноцінним і щасливим! Мені байдуже до них. Я більше поважаю той народ, до якого належала моя мати. Для свого батька я був чимось на зразок породистої собаки або чистокровного коня, не більше. А от мама, моя нещасна, бідолашна матуся… Я для неї був дитиною, і хоча ми більше ніколи в житті не зустрілися, я знаю, що вона мене любить і любитиме до кінця своїх днів. Господи! Я навіть не знаю, чи вона ще жива, не знаю, чи впізнав би її, якби випадково побачив! Коли я згадую те, що їй довелося пережити, свої муки, ризик, на який пішла моя героїня-дружина, приниження моєї сестри, яку продали у Новому Орлеані, всяке бажання вдавати із себе американця чи мати із ними щось спільне одразу зникає… Навпаки, свою долю я хочу поєднати з пригніченим, загнаним у рабство народом Африки. Якби хтось мене запитав, чи хочу я, щоб моя шкіра посвітлішала, моя відповідь була би однозначною: „Ні! Краще нехай вона стане ще темнішою!“

Я мрію про одне: щоб світ визнав нас і не поділявся на білих, чорних, жовтих… Я хочу дожити до того дня, коли мій народ отримає право на вільне існування. Але з чого ж почати? Ти скажеш, що народ Гаїті намагався, та з цього нічого не вийшло. Я маю цьому пояснення. Раса, на основі якої сформувався характер гаїтян, деградувала. Звісно, потрібні століття, перш ніж люди того краю, позбавлені самостійності, доростуть до неї. Інша справа Африка. На її берегах я ясно бачу могутню республіку, яку очолюватимуть найкращі її сини — ті, хто завдяки своїй волі, безстрашності, наполегливості зуміли врятуватися від рабства. Колись батьківщина моєї матері була слабкою. Але тепер вона змогла досягти визнання у таких могутніх країнах, як Англія та Франція. Так, вони визнали її, поставили в один ряд із іншими націями земної кулі. Туди я хочу поїхати з сім’єю і там жити з народом, який мені до душі.