Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— А ти як гадаєш, Катиліно? Скільки у Римі таких сміливців, як ти?

— Не можу я, о славетний Сулло, — відповів Катиліна, — дивитися на людей і зважувати події з висоти твоєї величі. Знаю тільки, що я від народження люблю волю й не терплю жодних уз. І скажу просто — ненавиджу тиранію, хай би вона ховалася під маскою великодушності, хай би нею лицемірно користувалися нібито для блага батьківщини. Але ж батьківщина наша, навіть розтерзана заколотами й міжусобицями, жила б краще під владою багатьох, аніж під деспотичною владою одного! І, не вдаючись до розбору твоїх дій, скажу відверто, що я, як і колись, засуджую твою диктатуру. Я вірю, я хочу вірити, що в Римі є чимало громадян, готових на все, аби лишень знову не підпасти під тиранію однієї людини, якщо вона не буде називатися Луцієм Корнелієм Суллою і чоло його не буде увінчане, як твоє, лаврами перемоги у сотнях боїв і якщо його диктатура хоча б почасти не буде виправдана, як була виправдана твоя злочинними діяннями Марія, Карбона й Цінни.

— То чому ж, — спокійно запитав Сулла з ледь помітною глузливою посмішкою, — чому ж ви не закликаєте мене на суд перед вільним народом? Я відмовився від диктатури. Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?

— Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно — я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, — я так шкодую, що не дізнався, хто він, — є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!

— Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?

— Які? — запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.

— Відтепер, — відповів Сулла, — ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.

Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:

— Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?

— Ну… — вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. — Бачиш юрби рабів? — І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. — Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.

Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.

У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди. Здивований, він обернувся й, блиснувши своїми звіриними очима, взявся розглядати ту, котра доторкнулася до нього.

— Не гнівайся, диктаторе! Я висмикнула цю нитку, щоб мати частку твого щастя, — вимовила Валерія із чарівною усмішкою.

Шанобливо вітаючи його, вона піднесла руку до губ і повернулася на своє місце. Сулла, улещений її люб'язними словами, поштиво вклонився й, повернувши голову, провів красуню довгим поглядом, якому намагався додати лагідності.

— Хто це? — запитав Сулла, знову повернувшись убік арени.

— Це Валерія, — відповів Гней Корнелій Долабелла, — донька Мессали.