Віктор Близнець - Женя і Синько

Женя розсміялася, бухнула Синька малою подушкою і з веселим захопленням вигукнула:

— Ох ти брехтій! Це ти все вигадав про хлопців, правда? Вигадав?.. Знаєш, що я з тобою зроблю? Покажу тебе професорові Гай-Бичковському. Хай він скаже, хто ти такий і звідки взявся — може, з Брехляндії?

А професор — то дуже вчений дядько, біолог, він живе у нас на третьому поверсі. Ясно?

Синько набурмосився і почав крадькома сповзати на підлогу.

— Не хо до професора, — зачмихав він, як примхливе дитя. — Нічого я не вигадав! Правда все!.. Я у підвал піду! Спать хочу.

— Ні, ні! — посварилась Женя. — Зараз до професора. У нас є ще вільна година. Збирайся.

Вона злетіла з постелі, натягнула на себе шаровари й незмінну голубеньку кофту. Крутнулась перед дзеркалом, прилизала вихрик на голові, пальцем примочила брови, щоб рівно лежали.

— Гайда!

— У мене хорло болить. Вавки. І ногу намуляв, — от! — Чортик гірко скривився й пошкутильгав, мов дід, показуючи, як йому важко ходити.

Женя, однак, помітила, що очима він косує на вікно і туди підкрадається, — мабуть, хоче дременути.

— Ах ти лукавець! — Дівчинка згребла його і сховала під полу кофтини. — Не бійся, професор уколів не робить. Тільки подивиться, та й годі.

На кухні вже варилось і смажилося, пахло олією, димом, гула, як пропелер, татова електробритва. Женя сказала матері, що йде на хвилинку до Гай-Бичковського і зараз же назад, встигне поснідати. І побігла на третій поверх. Тут вона часто бувала; проте у неї завмирало серце, коли вона зупинялась перед мідною табличкою, на якій було вигравіювано:

Глибоко вдихнула (по-йогівськи!) і натиснула на кнопку. За дверима пробриніло мелодійне дзеленькання, наче там заспівала кенарка.

— Хто? — швидко озвався професор, і голос у нього був молодечо-бадьорий.

— Я, — сказала Женя.

— Чоловік чи жінка?

— Цибулько.

— Стало буть, жіноча стать?

— Та Женя, хіба не чуєте?

— Ну, тоді заходьте.

Женя ступила у вітальню, знаючи, які перші слова почує: «Даруйте, спішу…»

— Даруйте, спішу, — сказав професор, стрибаючи на одній нозі, а другою цілячись у спортивні шаровари. — Зарядка в мене. Через п'ять хвилин — крос. Десять кілометрів — «підтюпцем від інфаркту». А потім — у басейн.

Професор натяг шаровари, ще раз повторив «даруйте», і почав присідати. Його важка, до блиску поголена голова літала вгору-вниз на тлі величезного акваріума, що займав усю стіну в кімнаті. Він енергійно робив вдих і видих, роздуваючи широкі татарські ніздрі, підкидав своє пружне тіло, і тоді здавалося, що риби проносяться не за склом у воді, а у нього над самою лисиною.

— Пробачте, Євгеніє, я зараз, — професор сказав «оп!» і зробив стойку на голові, п’ятами упираючись в стіну. Застиг у цій позі, і його маленькі, як у дельфіна, гострі очі дивились на Женю знизу, виражаючи цілковите блаженство.

— Я зараз! — Професор майнув у ванну, включив там душ і, задоволено крекчучи, став обливатися холодною водою, поляскував себе по грудях, по шиї, масажуючи кожен м’яз. Витерся махровим рушником — і його міцне мускулисте тіло стало червоне, як у новонародженого, пашіло теплом і силою.

Коли він вийшов до Жені — а професор на зріст був не вищий за неї, тільки масивніший, головатий, — очі його світились радістю здорової, бадьорої людини.

— Обливайтесь водою, Євгеніє, — сказав професор. — Серйозно раджу вам — обливайтесь щодня. З води людина вийшла, з води в основному складається її організм, і не треба нам забувати, що вода — наша сила й здоров’я.

Професор бігав по кімнаті (причому — босоніж), одягався, метушився і говорив у звичайному для нього швидкому темпі:

— А як ваші успіхи в плаванні? Ви ще не покинули басейну?

— Ні, не покинула, — з легким усміхом мовила Женя. — Ходжу на четверту годину. Туди ж, у «Спартак».

— Цікаво, цікаво! Хотів би побачити, як ви оволоділи «кролем». У вас раніше вимах руки був слабий і короткий.

— Хочете побачити? Будь ласка, я зараз, — і Женя зробила такий жест, начебто відсовує з-перед очей завісу.

Професор анітрохи не здивувався, коли раптом опинився на трибуні басейну. Йому не раз випадало, що він займав доріжку після Жениної групи, отож частенько уболівав за сусідку, тупотів ногами, сердився, посвистував, якщо Євгенія відставала. І зараз Гай-Бичковський, за звичкою, пробрався у перший ряд, зручніше вмостився у кріслі. Кивнув головою: можна починати!.. Так, внизу вже парує вода, похитуються на хвилях канати-поплавки, голубим кахлем одсвічує дно, в залі душнувато, пахне хлоркою, свистки, вигуки тренерів. Аж гульк — на тумбі Євгенія, вона в оранжевому купальнику, по-дитячому худа й гостроплеча. Пригнулась, приготувалась до стрибка, тонкі руки повисли, мов крильця. Шубовсть! — і Женя стрімко рвонулась уперед, збурюючи воду. Ноги працюють енергійно, чіткий і сильний гребок, точно відшліфовано поворот голови і видих. Молодець Євгенція! Як завжди, вона пірнає перед краєм доріжки, робить сальто у воді, відштовхується ногами і вперед, вперед! Першою йде! «Давай, давай!» — затупотів Бичковський. Глянув на секундомір: п’ятдесят метрів за 38 секунд.