Віктор Близнець - Женя і Синько

— Ви не чули, Євгеніє, про знаменитий лапласький метеорит? Так от, є свідчення, що в його структурі знайдено досі невідомі, можливо, космічного походження, мікроорганізми. Якщо повідомлення зарубіжної преси підтвердяться, то це, знаєте, буря, переворот у науці. Це означатиме, що з глибин міжзоряного простору до нас, на нашу стареньку Землю, час від часу заносяться нові, цілком відмінні форми живих організмів, і може бути, що істота, яку ви тримаєте в руках, — тут Гай-Бичковський знову глянув на Синька і знов, очевидно, засумнівався у своїй теорії: чи можливо, щоб чортика було занесено із холодних космічних просторів?

Професор зиркнув на годинник і аж підскочив:

— Даруйте, запізнююсь! Крос, крос у мене! Докінчимо іншим разом.

— Ой, та й мені бігти! — теж спохватилась Женя — Вже й поснідати не встигну!

І коли вона швидко затупотіла по сходах, Синько висунув із кофти мордочку й настрахано зашепелявив:

— Що він молов, той пгофесор?

— Не можна так! Це велика людина. Аби ти знав, скільки у нього книг. Там, у другій кімнаті. До самої-самої стелі. І професор їх не тільки перечитав, а й сам написав — аж двадцять штук! Чуєш? У великих людей, — Женя показала на голову, — завжди трохи не так; вони диваки і смішні бувають — страх. Ось прийде зима, побачиш, як професор босий у снігу качається. Він «морж», щоб ти знав…

Прокалатав третій дзвінок, і Женя прожогом кинулась на свій поверх, стрибаючи вгору через кілька сходинок. Пронеслась коридором, аж хвиля пішла стіною, гойдаючи портрети на шнурках-підвісках. Задихана, підбігла до дверей 5-А, але тут шлях їй перетнули Бен і Костя Панченко, шкільний дружок «генерала».

— Момент! — сказав Бен, заступаючи дорогу. — Покажи нам руки. Ми сьогодні на бойовому посту. Санкомісія!

Бен і в школу прийшов у джинсах, в яскравій футболці, з трьома рядами значків на грудях. Був, як видно, у доброму гуморі й хотів подражнити Цибулько.

— Руки, руки показуй! — випнув перед нею груди. — Провєрка!

А в Жені від бігу калатало серце, хотілось не запізнитися (і перед уроком заглянути в ботаніку). І от Бенові штучки…

Через його плече вона зиркнула в клас. І враз почервоніла. Віола Зайченко! Он вона — крутиться, киває комусь на двері, очі аж горять від цікавості. Віола — вона все і про всіх знає. Не раз підсідала й нашіптувала Жені: «Ой, хіба ти не бачиш! То він… женихається».

І зморозить таке: женихається!

Женя стояла розгублена: як прорватись? А Бен подзенькував значками, посміхався і плечем загороджував дорогу, і вже багато хто з класу весело поглядав на них.

— Ну! — сердито повернулась Женя й простягла руки, хоч знала, що Бена цікавить чистота рук, як бабу Пашу китайська грамота. — Дивись! Чисті! Тільки що мила!

— Ха! — реготнув для публіки Бен, починаючи гру. І кивнув дружкові — Кості Панченкові, кругленькому, натоптаному хлопцеві, що напускав собі чуба на самі очі. — Чисті, каже! Гля, Костомаха, які в неї руки. Повна антисанітарія. Тища мікробів на кожному пальці. Ганьба! В газеті тебе пропісочимо!

Бен і раніше грубувато чіплявся (особливо при хлопцях), але зараз… «тища мікробів»! І це вголос, щоб чули всі. «Дурень!» — холодно напружилась Женя й одвернулась, аби не бачив, як від болю й образи засіпались губи. Гірко й нудно занило в душі — ніяк не могла зрозуміти цього крученого Бенчика.

Коли вдвох — настовбурчиться, комір підніме, йде й мовчить. І не гляне на неї, боїться, очі ховає під чуба, тільки сопе й сердито підфутболює камінці. «Бен, чого ти мовчиш?» — «Так! Бо я не радіо!» Тихий і скромний, як першокласник. А вгледить хлоп’ячу компанію, одразу: «О, салуто!» Шмиг — і відскочить від неї, наче і не йшов поруч. Перекинеться до хлопців, і тоді груди колесом, і перший починає: «Жабуліно! Тища мікробів!» Як зараз…

Що він — боягуз? І хоче показати, що він — мужчина, герой і що на постріл не підпустить до себе якихось там «жабульок»? А якщо й підпустить, то щоб посміятися?

Женя підступилась до нього ближче.

— Бен, — сказала притишено. — Пусти. Не виламуйся. Зараз вчителька з’явиться. А мені ботаніку…

— Нє, контра не пройде! — ще веселіше упирався Бен; він сьогодні затримував усіх дівчат, а Цибульку тим більше не міг пропустити, щоб не думали, що він… що вона… що в них… Словом, почервонівши, Бен звів на Женю свої неспокійні, трохи засоромлені, але повні добродушного нахабства очі. — Нє, Цибулько, з такими, як у тебе, руками можна тільки відкупитися. Скільки з неї візьмемо? — кивнув Кості Панченкові.