Віктор Близнець - Женя і Синько

— От не брешкай! І який ти Синько, коли очі в тебе зелені-зелені, як сигналики в таксі, а сам ти…

Женя покрутила Синька — оглянула його мордочку, спинку, хвостик.

— А сам ти рудий, волохатий, ось тільки борідка зелена. І грибами від тебе пахне! А ще в тебе кирпа смішна. — І дівчинка пальцем придавила йому широкий приплюснутий ніс, що визирав із кущиків шерсті.

— Не бхадуйся, — засопів Синько й одвернувся.

— Ну, не сердься. Скажи, а де ж твій батько, де родичі?

— Бхатько, — по-старечому закректав Синько. — Ти їй брите, а вона тобі стрижене. Від діда я народився, чхула! А в діда був прадід Зелена Борода, водяний чхорт. Золотий чоловік! — Голос у Синька потеплішав. — А який жартівник, щоб ти знала, який веселун, довіку такого не буде! Це ж він, коли дівчхата купалися у річці, лоскотав їм п’яти, а вони реготали. Хіба ти не чхула, як регочуть дівчата у воді?

— Чула! На Десні.

— Отож. Красивий був дід. Сам зелений, борода до колін, ще й на лікоть закручена; як пливе у воді — тягнеться бородисько, довгим віялом розвівається. Страшно любив над дачниками, над міськими рибалками потішатися. Тільки дачник закине вудочку, а дід мій пірне й записочку вішає: «Кльову нема. Обідня перерва». А то зв’яже в воді місіни (якщо на спінінг ловлять). І от дачник з одного берега тягне дачника, що на другому березі сидить.

— Ну, і де твій дід?

Малий замовк, хрипло відкашлявся й показав на горло: болить, важко йому говорити. Та, видно, був охочий до розмов, бо знов хоч і приглушено, а почав:

— Кажу, нема діда. Помер.

— А скільки ж йому років було?

(Женя й забула, що розмовляє з чоловічком, який назвав себе чхортиком. Вона всадовила Синька на коліна, і їй здавалося, що говорить з лялькою або з отим Мотею, що завжди виглядає її під кочегаркою).

— Скільки років? — перепитав Синько. — Дідок рано помер. Прожив триста два літа, дві зими і ще одну весну. А наш прадід, Чорно-Зелена Борода, той ходив ще з бурлаками на Азов і загинув ось недавно, в сорок третьому, коли бомба у воду впала…

— Ох ти і брешкаєш!

— Не віриш, піду від тебе, — ображено засопів Синько, заворушився, випростав ніжки, збираючись іти.

— Ну, куди ти! Посидь. У тебе ж горло болить. Давай я тебе закутаю, ось так, а ти мені ще щось розкажеш. Добре?

— Розкажу, — пробурмотів Синько і вже привітніше зиркнув на Женю; ще раз блиснув оченятами і лапкою обережно погладив її м’який коротенький чубчик.

— А ти вмієш, — раптом спитала Женя, — ворушити вухами? Дивись!

Як гуска, вона витягла тонку білу шию, напружилась і чудесно заворушила вухами, причому ворушились у неї не тільки вуха, а й брови, шкіра на скронях і навіть спортивний чубчик на самому тім’ї.

Синько роззявив щербатого рота і не без заздрості подивився на Женин фокус, що був виконаний майстерно.

— Ну й хо, подумаєш, — одвернув він свою кирпу й статечно покашляв. — А мій дядько умів куряву носом пускати, о!

— Який дядько?

— Мій двоюрідний!

Синько роззявив щербатого рота, видно, збирався знов щось збрехати, але…

Дзенькнув у коридорі дзвінок. Женя стрибнула швидше до столу, розклала зошити й книжки. (А Синько так спритно шмигнув із ліжка, що дівчина й не помітила, куди він щез). Оглянула Женя кімнату — все в порядку, й кинулась одчиняти двері. Та вже спізнилася.

На кухню пройшов батько. Він промайнув коридором тихо, майже нечутно. Приніс із вулиці запах осіннього вечора, душок бензину і олійних фарб (фарбами пахла його скринька, де лежали малярські щітки). З нерозлучною скринькою в одній руці, з повною сіткою в другій, він став посеред кухні, м’яко й винувато усміхнувся до доньки. Женя підскочила, взяла важку сітку, цмокнула батька в щоку.

Василь Кіндратович стомлено всміхнувся крізь скельця окулярів, скинув берет і передихнув:

— Хух! Товкотнеча в тролейбусах, хай йому грець!

А Женя крадькома милувалася батьком. Для неї він був схожий на вчителя або на вченого: в окулярах, тонке розумне обличчя, невеликі залисини і гарний світлий чуб, хвилястий, завжди акуратно причесаний. Та найголовніше — він був худий, сухорлявий, ніхто не давав йому тридцяти п’яти років, хіба що тридцять, та й годі; в неділю батько міг блукати у лісі цілий день і ніколи не казав, що стомився.

— Ну, дочко, уроки поробила?

— Ще трошки. Граматику.

— Кінчай. І знаєш, що зробимо? Вечеряти наваримо — це раз. А друге — т-т-ак приберемо в кімнаті, що мама як гляне, — ахне й скаже: молодці!

Тепер Женя зрозуміла, чому батько прийшов раніше: мабуть, відпросився з роботи, щоб загладити вчорашнє. «Ну й добре, — зраділа вона. — Все помиємо й приберемо, аби тільки не сердились». Їй самій хотілося допомогти батькові. І коли він, нарядившись у мамин фартух, замугикав «Червону руту», акомпануючи собі брязкотом ложок і тарілок у раковині, шумом води із крана, Женя хутенько побігла в кімнату, переписала вправу, підкреслила зменшувальні суфікси в прикметниках (-енький, — єнький), склала книги й зошити в портфель і знову прискочила на кухню.