Віктор Близнець - Женя і Синько

На вікні остудила чашку, попробувала чай на язик і скривилась: м-м-м! отрута! Гірке, солоне — аж у ніс шпигає. На колір густо-зелене, з чорнотою на дні. Може, долити меду? Влила туди й меду, але вже не рискнула ще раз куштувати. Як у ресторані, на блюдечці, з рушником через плече внесла чай у кімнату.

Малий дрімав у подушках, звісивши голову, і хрипко, натужно дихав — з булькотінням, зі свистом у горлі.

— Пий, — лагідно, як і треба звертатись до хворого, сказала Женя й подала йому чай на блюдечку.

Він потягся до навару, заплющив очі, понюхав і стиха промурмотів: «мнру-у…» Видно, зілля йому сподобалось. Він кумедно, по-котячому захлептав із блюдечка. Пив швидко-швидко, тільки мелькав його довгий червоний язичок.

Вилизав блюдечко, розморено заплющив очі й знову задрімав, схилившись на подушку. Дівчинка всміхнулася: «Чортик! Спить! Дрібненький кумедний чоловічок, не більший від кошеняти».

— Видужуй, — сказала Женя, поправила подушку і тут спохватилась: ох, треба ж бігти в молочний магазин, бо скоро зачинять!

Гроші, бідончик у руки — і наче вітром понесло її на вулицю. Повернулась із пляшкою кефіру, з бідончиком розливного молока, з пакетом масла. Поставила все в холодильник, а сама навшпиньках пішла у свою кімнату.

Сутінки густішали. За вікном у високих коробках будинків на Полтавській спалахнули жовто-синьо-оранжеві вогні; вулиця гримкотіла. Через підлогу було чути, як на першому поверсі награє джазова музика (мабуть, пенсіонер Жупленко розпочав свою вечірню зарядку під магнітофон). У кімнаті снували сизі волокнисті пасма — то закрадалась темрява, укладаючись на ніч у кутках. Женя прислухалась: чоловічок тихо й спокійно похропував, вже не чмихав і не кашляв. «Невже грибки йому справді допомогли? Цікаво! Спить, наче скупаний». Але тільки Женя скрипнула стільцем, як чоловічок прокинувся, полупав гострими зеленкуватими очима і вже ясніше, з м’яким хрипінням пробурмотів:

— Прорхвало.

— Що прорвало?

— Нарихв. Тепер лехше дихать.

Женя здивувалася: таке маленьке, а говорить шепеляво, як старий дідок, у якого немає зубів. Очевидно, він шепелявить завжди, не тільки зараз, коли хворий. І знову подумала, звідки міг узятись оцей ліліпутик? Може, туристи завезли з Америки або з Бразілії? Але ж він говорить по-нашому… І Женя почала хитро випитувати:

— Ти не боявсь у підвалі? Там стра-а-шно, темно.

— Ні, — одказав чоловічок. — Я люблю, коли темно. Вночі веселіше.

— А чого ти туди заліз? Внизу холодно. Бач — простудився.

«Чхортик» зморщив гостру волохатеньку мордочку, видно, йому неприємно було згадувати, як і чого він захворів.

— Не зараз. Колись розкажу. Добре?

— Добре. А все ж: звідки ти втік? Із цирку?

Чоловічок пирхнув собі в долоню й захихикав. Потім закряхтів, як дідок, поліз із-під ковдри до Жені, притулився, потерся, як це робить кожна тваринка, коли хоче, щоб її прилащили, погладили.

Женя взяла його на руки. Він зручніше всівся, підібгав під себе ноги й відкашлявся.

— Так що? Сказати, хто я такий? — І знов захихикав, лукаво потираючи долоньки. — Скажу, тільки не повіриш.

— А може, й повірю.

— Ну, тоді по секрету. Тільки дивись: нікому-нікому. Чуєш?

— Нікому не скажу! Чесне піонерське!

Він поманив пальцем, примружився, — мовляв, нагнись ближче, вухо підстав. І коли Женя пригнулася, таємничо прошепелявив:

— Я хатній хортик. Чула?

— Хто-хто?

— Хатній хортик. О!

— Та ну! — ляснула його Женя по зашийку. — Знайшов дурненьку. Чортів у нас нема, це й діти знають. То, може, колись давно-давно щось таке водилося — карлики, відьми, гноми. А тепер нема.

— Воно-то так. Нема. Але чому б тобі не повірити, що й зараз є? Хіба я такий поганий? Ось попробуй, які в мене ріжки.

Женя помацала у нього над вушками: диви, справді ріжки, заховані в кучериках. Тверді, темно-коричневі, як два жолудьки… «От бомба! Ніяк не розкусиш, що воно за птиця!»

— А де ж ти народився? І коли?

— Я ще маленький, — по-дитячому скривився «хортик». — Мені тільки два літа, одна зима і ще дві зими.

— Ага… нічого не второпала. А чого в тебе голос, як у діда, і зуби чорненькі та ще й пощерблені?

— Бо я народився від діда.

— Від кого, від кого?

— Від діда. Мого діда звали Синько, і мене звуть Синько. Е-е-е! — Він глянув на Женю, що скептично скривилася, й махнув лапкою. — Ви, люди, нічого не тямите. У нас може син народитися від баби або від дядька і бути схожим на них, як дві краплі води: і голосом, і очима, і бородою, і жубами.