Борис Комар - Диваки

Очеретянка, та хоч і маленька, а хитра, залізла в плавню, куди майже не доходили п’янкі пахощі, сиділа, дослухалася до своїх простодушних подруг і дивувалася. Гай-гай, майте совість, куди вам рівнятися до солов’їв!..

Та врешті і її захопило змагання, вона теж подала свій голос:

Кара-кір! Кір-кір!..

Але як зачув те болотяний владика, бугай, то сердито заревів на неї, вона вмовкла і більше й не озивалася.

Почали потроху замовкати й гордовиті солов’ї. Хіба пасує їм драти горлянку разом з отією братією?! Нехай з ними змагаються озерні жаби. Он саме повилазили з твані погрітися, кумкають…

Як прийшли до куреня, дідусь Артем узяв весло, наказав:

— Розводьте вогонь, сушіться. Та наберіть у казанок води, всипте зо дві пригорщі пшона, нехай вариться. А я піду подивлюсь на телят і лошат. Вернусь — зготуємо куліш. Риби ж не наловили.

Дідуся не довелося довго чекати, навіть не сподівалися, що він так швидко повернеться.

— Все гаразд, — сказав, кинувши у вогонь корча, якого, мабуть, знайшов по дорозі. — Як там пшоно? — заглянув у казанок. — Ану, дайте ложку.

Сашко подав велику дерев’яну ложку. Дідусь зачерпнув варива, подмухав, покуштував.

— Уже м’якеньке. Можна кидати картоплю.

Потім і собі присів біля вогнища грітися.

— То як, сподобався мій соловейко? — запитав по хвилі.

— Авжеж, — відповів Микола. — Тільки чого це він ваш?

— А тому мій, що я його вчив співати.

— Вчили співати?.. Я ще такого не чув, щоб солов’їв учили співати.

— Воно, звісно, про це ніде не пишуть. Тільки дехто із старших ще знає, — посміхнувся сумовито дідусь. — Молодь — та більше цікавиться гітарами та приймачами. А я вам таке скажу: послухати доброго солов’я куди приємніше за гітару. — Дід помішав ложкою у казанку. — Густий буде куліш, зате тривкий… Так про солов’я. Це ще позаторік було. Поїхав мій товариш Іван Крижень на Черкащину. Недовго він там і гостював; повернувся та зразу до мене завітав. “Єх, Артеме, Артеме, — каже, — хвастаєшся ти своїми солов’ями, а куди їм до черкаських. То вже всім солов’ям солов’ї”. — “Що ж, — відказую йому, — нічого дивного в тому немає. Там же твоя дочка живе. А вона ж он яка співуха. Од неї вони й навчилися співати…” І, було, про що тільки зайде балачка, він знову про черкаських солов’їв торочить. От і кажу: “Поїду послухаю я твоїх хвалених солов’їв”. — “Їдь, — згоджується. — Може, хоч одного там зловиш і в нас розведеш таких самих”. Зібрався я до його дочки. Риби повіз на гостинець, яблучок і поклін од батька. Розпитав, де той ліс, та й пішов увечері послухати. І правда, є там славні співуни, яких серед наших немає. Вибрав я найкращого солов’я бойовика…

— Якого це “бойовика”? — запитав Олег.

— Ну, того, що і вночі і вдень співає, безперестанку. То є такі, що тільки вночі співають, а є денні. Розкинув на кущі, де він співає, сітку. Жду день, жду другий — не ловиться. Довелося на дзеркала ловити…

— На дзеркала? — перебив Олег.

— Еге ж, на дзеркала. Викопав глибоченьку ямку, поставив туди чотири дзеркала ящичком таким, а на принаду поклав комашиних яєчок. Солов’ї страшенно ласі до них. Побачать приманку, стрибнуть у пастку, а з неї уже й не вилетять, бо тісно, крила не можуть розправити. І вилізти не вилізуть, бо стінки скляні, гладенькі — ковзають лапки. Так було і з цим соловейком. Зразу ж, як упіймався, зв’язав я йому крила, посадив у клітку і привіз додому. Боявся, що загине в неволі. Ні, вижив. Через тиждень почав співати. Цілісінький рік ходив я за ним, як за дитиною: годував комашиними яєчками, борошняними черв’ячками, тертою морквою, давлене конопляне сім’я давав, пшоняну кашу. І співу учив. Завішував клітку, а біля неї чіпляв ще одну з якоюсь співучою пташкою. Співає пташка, соловей слухає, слухає, та й собі навчається її співу. Ось і більшає в нього колін. Чули, як мій витягує: юль-юль-юль, тілі-тілі, тілі, тві-тві-тві, юлю-юлю-юлю, віть-віть-віть. Це він навчився од лісового жайворонка. А от ще у дрозда перейняв дещо, у горихвістки, вівчарика, перепела — вех-вех-вех, е-вей, е-вей, е-вей, е-вать… Ловко виходять. Ніби і їхні пісні співає, та по-своєму. Тієї весни випустив у ліс, як тільки повернулись наші. Швидко звикся. Чую, уже й од наших солов’їв перехоплює собі коліна, яких у його співі раніше не було. А ці теж не глухі, у нього вчаться.

— Чого ж це воно так виходить, дідусю, що в одному місці солов’ї краще співають, а в іншому гірше, або теж добре, але інакше?

— Багато причин. І від місцевості залежить, і від погоди. Ось запримітьте, похолодає або тумани обляжуть, так і солов’ї наче похрипнуть. Тоді не беруть стільки колін і не такі вони в них довгі та сильні, як при гарній погоді. А ще від старих солов’їв залежить. Добре вони співають, то і молодики так навчаться… Ого, забалакались, що й картопля, мабуть, розімліла, — схопився дід Артем. — Знімайте швиденько!