Спершу простували луками. Попереду дідусь, за ним Сашко, Микола, Олег і Віктор. Добре дідусеві — він у чоботях. А їхні черевики й холоші одразу стали мокрі-мокрісінькі від роси, наче йшли не по густій луговій траві, а брели по калюжах.
Наблизились до темного ліска. Високих дерев у ньому мало, більше кущів та густих чагарників.
Тільки вступили в перші зарості, наполохали якогось сонного птаха. Він злякано крикнув, залопотів крилами й полетів у бік річки.
— Вивільга, — сказав дідусь Артем.
Рушили далі. Старий поспішав добре знайомими йому стежками, а хлопці ледве встигали слідом.
Тепер роса щедро обсипала не тільки черевики й холоші, а й увесь одяг.
Незабаром між дерев блиснуло невелике озерце. Підійшли до нього.
— Сідайте, — показав дідусь Артем на повалений біля самої води осокір. — Скоро світатиме, тоді й солов’ї пробудяться.
Все дрімало в передранішній тиші. Лише зрідка на озері сумно прокумкає, наче в полив’яний глек, жаба: “Кум… кум… кум…”
Пахло свіжим, зеленим, і торішнім прілим листям.
— Бач, накричалися ввечері, тепер до сонця спатимуть, — промовив дідусь. — Що ж, доведеться самому починати концерт.
Він зірвав листок, приклав до вуст і дмухнув злегка.
Пролунав легенький свист, схожий на солов’їний. Писнула десь спросоння синичка, і знову довкола запанувала тиша.
— От ледацюги, мовчать. Заждіть, заждіть, зараз я вас розбуджу. Все одно спати не дам.
Вдруге він засвистів сильніше, з переливами.
І раптом над ними:
Пуль! Пуль! Пуль!
Соловейко!.. Прощебетав і змовк, ніби хотів довідатися, яке він справив враження.
— Ну, тепер почнеться, тепер їх і не спиниш, — прошепотів дідусь.
І одразу ж обізвався інший соловей, та так дзвінко й завзято, що аж мороз по спині пробіг.
— Молодець! Заливистий! — похвалив його дідусь. — Зразу взяв п’ять колін. А ще ж одноліток.
— Який одноліток?
— Ну, той… один рік йому.
— Як ви знаєте? — здивувалися хлопці.
— Хе, — усміхнувся, — я усіх їх тут знаю.
“Мабуть, кепкує з них”, — подумали.
— Хіба ж можна солов’їв знати? — не втримався Микола.
— Правду кажу — всіх острівних солов’їв знаю. А котрий новий приб’ється, так і того пізнаю. З голосу. Вони де не літають взимку, та на весну сюди повертаються. Тут щебечуть, тут і діточок своїх виводять.
— І багато їх, солов’їв, на острові?
— Торік було сорок п’ять. Скільки цього року — ще не лічив. Може, більше, може, менше. Дорога в них неблизька. Кажуть у Африку на зиму літають. Чимало гине. Позаминулої весни он чотири солов’ї лишилося без пари. Як тоді витьохкували, бідолахи!.. В ліс було сумно зайти. Солов’їхи, ті мовчать і в горі, і в радощах, це тільки соловейки щебечуть.
— Дідусю, хіба солов’ї неоднаково співають? — все ще не могли хлопці збагнути того, що сказав старий.
Скільки разів доводилося їм слухати солов’їв, але ніколи навіть на думку не спадало, що один може співати краще, а інший гірше.
— Авжеж, неоднаково. Котрий молодий, у того і колін менше у співі, і не такі вони довгі, як у старших. Одноліток більше п’яти — шести колін не потягне, а в чотирилітка і за двадцять буває. Та й талант неоднаковий. Як у людей. Ось прислухайтесь.
Поки вони розмовляли, солов’ї розспівалися так, що лісок аж лящав од їхнього співу. Здавалося, кожна гілочка, листочок, травинка, саме повітря дзвеніли чарівним щебетанням. Всі інші птахи мовчали, ніби соромилися вступати в змагання з цими неперевершеними співаками.
— Чуєте, як оцей над нами вивів: “Тьо-ох, тьо-ох, тьо-ох! Жер-жер-жа-ар! Сі-і, сі-і, сі-і! Ф’ю-іть, ф’ю-іть, ф’ю-іть!” Чотири коліна і в кожному тільки по три удари. А ще й сфальшивив у другому коліні — “жа-ар!”. Це молодик, одноліток. А он там, біля осички, заливається, то вже справжній мастак. Послухайте, зараз він почне.
Хлопці наставили вуха туди, куди показав дідусь.
Якийсь час звідти не чути було жодного звуку. Потім щось свиснуло неголосно й ніжно:
Ті-і-віть! — і зразу мовби відкарбувало: — Тук! — Знову: — Ті-і-віть! Тук! Тук! — Втретє: — Ті-і-віть! — І полинула над лісом незвичайної краси трель.
— Шістнадцять колін! — задоволено прошепотів дідусь, розгладжуючи вуса. — І в кожному не менше п’яти ударів. А голосище, голосище який!..
Читать дальше