Борис Комар - Диваки

— Ти теж добре бовкало, — образився Сашко.

Микола лише важко зітхнув і нахилив голову.

Директор, звичайно, не кричатиме, не лякатиме, що його, мовляв, виключать із школи, відправлять у виправно-трудову колонію, як завжди говорила Ірина Тимофіївна. Він посадить його, наче гостя, на канапу, умоститься сам поруч і згадає про минулу бесіду, про Миколиного батька, з яким Петро Петрович колись разом навчався і разом служив у армії. О, в нього був, скаже, чудовий батько! Він знав, куди варто прикладати свою енергію, коли слід виявити сміливість і силу! Адже недарма у школі одержував щороку похвальні грамоти і в армії заслужив стільки подяк та нагород від командування. А цей… останній його вчинок, коли він не пошкодував навіть свого життя, урятував дітей, то вже був подвиг, героїзм! Таким батьком треба пишатися і бути достойним називатися його сином… Під час такої “бесіди” Микола не знав, куди подіти очі, бо пам’ять про батька для нього — це найсвятіше.

Три роки минуло, як він загинув.

Після армії батько працював у колгоспі шофером. Одного разу віз на цукровий завод буряки. Як спускався з крутогору до моста, що саме ремонтувався, а тому транспорт переїжджав його на тихому ходу, в самоскиді раптом відмовили гальма. Назустріч машині по мосту неквапливо котився екскурсійний автобус із запаленими фарами і яскравою стрічкою на кабіні: “Діти”. Водій автобуса, вгледівши, що на нього з шаленою швидкістю мчить самоскид, одразу про все здогадався. Негайно зупинився, вимкнув мотор, засигналив, хоч і розумів: тому, на самоскиді, нікуди звернути, хіба що в річку.

Проте аварії все-таки не сталось. Через кілька секунд на річці пролунав могутній сплеск, потім запанувала довга-довга тиша.

Коли ледве живий від страху водій автобуса виліз із кабіни й озирнувся довкола, ні самоскида, ні шофера не побачив. Лише на річці, поблизу моста, булькала на глибині скаламучена вода й широко розходилися навсібіч колом хвилі…

Петро Петрович згадав і про матір, і про те, як їй тяжко, а він, Микола, мовляв, уже й не маленький, а не розуміє цього, поганенько вчиться, бешкетує…

Але того дня Миколу й Сашка так і не покликали ні в учительську, ні до директора.

— Значить, іще не встигла донести, — сказав Микола, коли вони вийшли вдвох зі школи.

— А може, й не розкаже.

— Може…

Дивувалися вчителі, дивувалися й учні: Петренка Миколу і Антонюка Сашка наче підмінили. То мало не кожного дня щось накоять, якщо не в школі, так поза школою. А це ось уже цілий тиждень не бешкетують. Ну, хоч на Дошку пошани їх виставляй!

Подумати б, що подорослішали за літо, порозумнішали, але ж іще першого дня нового навчального року пустували…

Приємно була вражена їхньою поведінкою і нова вчителька. Такого їй хлопці наговорили про себе біля колгоспного саду, навіть боязко стало, що доведеться вчити і виховувати їх. Коли ж іще доручили й шостим класом керувати, подумала: ох і набереться з ними клопоту!.. Аж, виявляється, Микола й Сашко зовсім не такі, за кого себе видавали. Просто хвастунці та й годі. Через те й очі від неї ховають, бо, звісно, ніяково тепер. Хотіла поговорити з ними, але вони ніби їжачки: тільки-но простягнеш до них руку, відразу згортаються в клубок, виставляючи колючки.

Минав день за днем, хлопці поступово заспокоїлися. Тепер вони вже почали вірити, що нова вчителька побоялася їх зачіпати. А крім того, вони ще й не могли довго прикидатися тишками. Особливо страждав Микола. Він звик бути в своєму товаристві верховодою і заводіякою. Саме тому і намагався завжди утнути щось дуже веселе і хитромудре.

Невдовзі Миколі й Сашкові випала нагода відректися від свого вимушеного й ненависного тишкування, якою вони, звичайно, відразу й скористалися.

Одного разу Сашкові довелося самому вранці на ставу годувати рибу, бо батько прийшов напередодні п’яний. Квапився, щоб не спізнитися до школи, посковзнувся і беркицьнувся у багнюку, ще й штани розідрав на коліні. Поки привів себе так-сяк до ладу — сонце вже зійшло височенько. Тільки-но Сашко забіг у клас, увійшла Валентина Михайлівна. Вона щодня навідувалася до них перед уроками. Поглянула на нього й мовила докірливо:

— Антонюк, ну хіба можна бути таким неохайним? Усі чисті, акуратні, а на тобі брудний одяг і сам замурзаний… Ти далеко від школи живеш?

— Ні, — буркнув Сашко.

— Прошу, збігай додому, переодягнись. Нехай мати…

— Валентино Михайлівно! — не дала їй докінчити Світлана, нахилилась до неї й зашепотіла щось на вухо.