Борис Комар - Диваки

— Хто тебе впустив? — припав до шибки Микола.

Олег злодійкувато закрутив головою і щось промимрив у відповідь.

— Та що ти там мекаєш, підійди! — гукнув Сашко.

Олег підсунувся по лаві ближче до вікна, переставив на підвіконні вазон.

— А не проженете з цього місця?

— Перший зайняв, то й сиди собі, — скривився Микола.

— Не обдурите? — не вірив Олег.

— Сказано ж…

Тоді Олег, подумавши трохи, показав угору на кватирку. Хлопці не схотіли лізти через кватирку: високо та й зайве тепер, коли є кому відчинити вікно.

За хвилину вони вже були в класі. Вікно за собою знову зачинили. Оглянувши чисту, вибілену кімнату, свіжопофарбовані парти, дошку, Микола підступив до Олега.

— Ану киш! — красномовно махнув рукою.

Олег широко розкрив очі:

— Ти ж обіцяв…

— Киш-киш! — не дав договорити Микола. — Бач який проворний! Тут ми з Сашком сидітимемо, а ти ось там сідай, недалечко.

Олег спершу ухопився руками за парту і вперся коліньми, але потім збагнув, що йому не під силу боронитися від двох, все одно витягнуть. Надув губи, взяв свої книжки й пересів на іншу парту, другу від кінця.

Біля школи почали збиратися учні і незабаром виповнили все подвір’я.

Першого вересня звичайно приходили всі школярі. Ніхто не хворів, менші братики і сестрички якось обходились без їхнього догляду. І для корів, кіз, гусей, качок теж знаходилися пастухи. Приходили зарані, ніхто не запізнювався.

Правда, торік у Лепехівці був такий випадок. Вранці, коли учні юрбами і поодинці поспішали до школи, над селом раптом з’явився вертоліт. Таке траплялося і раніше. Але цей вертоліт села не минув, як усі інші, а почав знижуватися над вигоном, де саме йшла на пастівник колгоспна череда.

Що тоді робилося! Скільки людей збіглось! Чередники забули про худобу, і та розбрелася вигоном, шофери спинили машини й собі туди. Звичайно, і школярі сипонули на вигін.

З вертольота виліз… син діда Артема, а Сашків дядько, Дмитро Антонюк. Він закінчив у місті авіаційне училище і оце залетів у гості додому.

Сьогодні такого дива не трапилося.

Хлопці, причаївшись за вазонами, спостерігали, що робиться надворі, їх, звичайно, теж вабило туди, та дарма, місця можна прогавити… Але від Шинкаренко Олі, отієї пронози, не вбереглися, вона вгледіла-таки хлопців. Видерлася на підмурок, зазирнула у вікно.

— А я скажу, а я скажу… — покрутила, мов синиця, своєю вертлявою голівкою біля шибки. — Нехай виженуть вас… — її чорні малюсінькі очі бігали, як мишенята.

— Я тобі скажу! — посварився Микола. — Іди од вікна!

— Пхе, злякалася, — зморщила Оля гостренького носа, проте скочила з підмурка.

Після цього хлопці попригиналися до парт, щоб їх ніхто більше не побачив.

Невдовзі надворі ущух галас. Микола обережно виглянув з вікна.

— Уже стають у ряди… О, директор прийшов, учителі…

— А це хто з ними? — висунув і Сашко голову з-за вазона. — Оно спиною до нас повернулася.

— Якась новенька. Мабуть, та, що Сергій казав.

— А Ірина Тимофіївна є? — запитав Олег, сам не наважуючись подивитися з вікна.

— Ні, не видно.

— Значить, правду казала. Не буде вчителювати.

Коли учні вишикувались перед ганком, до них промовляв директор Петро Петрович, що саме — Миколі, Сашкові й Олегові в класі за зачиненими вікнами не було чути.

Потім восьмикласники урочисто дарували квіти першокласникам, брали дітлахів по одному за руки і заводили в школу.

Нарешті на ганок посунули всі школярі.

Як тільки зайшли до класу, почалося: хлопці хотіли сідати тільки на задні парти, і, коли через якийсь час вгамувалися, виявилось, що на передніх партах сиділи самі дівчата, зразу за ними ті хлопці, що слабші силою, а в кінці забіяки, лінюхи і соньки, які найзавзятіше змагалися за місця.

Сашко не належав ні до сильних, ні до забіяк, ні до соньків, але в нього був вірний захисник — Микола, тому ніхто й не наважився зігнати. Не чіпали й Олега — хоч і боязкуватий, зате дужий, та ще й Микола міг за нього заступитися, бо вони, дарма що іноді сваряться між собою, а все одно дружать.

Обсмикавши на собі новенького піджака, Микола встав, пройшовся класом. Коло передньої парти, що біля учительського стола, зупинився.

На цій парті, як і торік, сиділи нерозлучні подруги Оля Шинкаренко і Світлана Коломієць. Оля любила зазирати у класний журнал і перед початком уроку чатувати біля дверей — виглядати вчителя. Світлана ж трохи короткозора, але соромилась носити окуляри і завжди сідала на першу парту. Сьогодні вони прийшли до школи в однакових квітчастих хустках, які привезли з Криму, де разом відпочивали в піонерському таборі.