Борис Комар - Диваки

Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.

— Ну що ж, — вів далі дядько Василь, — паняй знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А завтра приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов’язково приходьте.

Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька гонів од скирти.

Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами — чим тільки він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен…

Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить їх до Сергія за помічників?

Та сталося несподіване.

Після вчорашньої пригоди бригадир зняв Сергія з їздового.

— Іди, голубе, на конюшню, — сказав йому. — Там буде кому тобі дрімоту розгонити. Конюх дід Михайло добре вміє це робити. То як, згода?

Сергій аж скривився. Не дуже, видно, припала до вподоби ота нова робота, але що вдієш — доведеться підкоритися.

— Де тільки знайти тобі заміну? — сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. — Всі при ділі…

Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові, — хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…

— Були в мене на приміті одні хлопці, — вів далі своє дядько Василь. — Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали.

Микола і Сашко переглянулись, почали пробиратися наперед.

— Хто ж це такі? — зацікавилися колгоспники. — Часом не Микола з Сашком?

— А то ж хто, — відповів бригадир. — Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені й шукати.

— Та ось вони! — випхнули з натовпу хлопців.

— Ти дивись, а я клопочуся! — удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. — Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! — придивлявся, наче вперше бачив хлопців. — Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..

Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував.

Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме.

Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його, одразу починає гавкати.

Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок.

Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.

Якось зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — “мліївчанки”.

В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.

— Хто крайній?

— За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?

— З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.

— По коню пізнав. А Сергій де?

— Ми самі…

— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?

Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти на станцію. А так — не варто й балачку затівати.

Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.

— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору.

Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.

Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.