Борис Комар - Диваки

Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка. Звернули у широкий двір приймального пункту.

— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! — прицмокнув язиком вагар. — Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, — показав на величезні ваги.

Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.

І ось вони вже повертаються додому.

Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.

Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. І коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.

Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.

Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і котки.

На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрівкою. На дорозі ні машин, ні підвід.

Микола і Сашко знову повдягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.

Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:

Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.

— Диви, я й не знав, що ви такі співучі, — промовив раптом хтось у них над головами.

Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.

— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?

— Сідайте, — посунулись хлопці в передок.

Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.

— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився.

Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа! Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.

Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:

— Но! Но!..

Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.

— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.

— Та ні, — буркнув Микола. — Він те… як його… захворів.

— Захворів? — звів брови дядько Василь.

— Угу, — кивнув Микола. — Живіт розболівся.

— Де ж він?

— Коло скирти зостався.

— Чого ж до лікаря не пішов?

— Не міг.

— Та-ак, — примружив бригадир очі, — справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?

— Самі.

— Знаєте, куди там здавати фрукти?

— Знаємо, — тепер уже і Сашко обізвався. — Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.

— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.

Сашко стьобнув Буланого, і віз покотився путівцем.

Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.

Нарешті показалася скирта.

— Кличте, — звелів бригадир, коли віз спинився.

Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.

— Мабуть, таки потюпав до лікаря, — сказав Микола.

— Ага, видно, потюпав, — і собі поспішив додати Сашко.

Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.

Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:

— Ану, подивимось. Може, дуба врізав.

Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похлюпленими носами.

— Сергі-ію! — погукав бригадир.

Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.

— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. — Чого горланите? — побачив хлопців.

— Вилазь. Уже приїхали, — сказав Микола.

— Квитанцію не забули?

— Не забули, — буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба. Сергій неквапливо виліз, потягнувся.

— Ух, і завдав хропака. Красота-а!

— А живіт як твій? — спитав Микола.

— Який живіт? — здивувався Сергій.

— Ну, той, що болів. Забув хіба? — заморгав Сашко.

— Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?

Хлопці ладні були крізь землю провалитися.

— От артисти, от комедіанти! — вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки. — Треба було раніше прорепетирувати… То кажеш, Сергію, “красота”? Гм, я думаю — робота робиться, і хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати тобі. Законного…