Анатолій Алексін - Сигнальники і горністи

Увечері я пішла до батьків Іванка.

Бєлови жили поруч зі школою, через дорогу.

Самого Іванка, на щастя, дома не було. Його батьки, милі, сором'язливі, дуже сполошилися. У них не було ні Іванкової рішучості, ні його задьористості.

— Щось трапилося? — запитала мати, тримаючись за серце. — Що він… там?

— Не хвилюйтеся.

— Як же не хвилюватися? Для нього живемо…

Найзатишніше місце у кімнаті було відведено столу, на якому лежали Іванків портфель (я його відразу впізнала!), зошити і книжки. Над столом висів розклад уроків. І та сама фотографія, де він був третім у п'ятому ряду.

— Не хвилюйтеся, — сказала я. — Він вчиться добре. Рекомендований на математичну олімпіаду!

— Слава богу! — сказала мати. Тут я наважилась і спитала:

— Скажіть, він… їсть?

— Перестав… — перелякано відповіла Іванкова мати. — Тільки п'є воду… Навіть хліба в рот не бере. Я запитала: «Може, що з животом?» А він каже: «Нема апетиту!» Вже другий день нема…

«Адже так він витисне з мене все, що захоче!» — подумала я. І наступного дня у присутності Іванка виправила тому учневі двійку на трійку.

— Чому? — спитала Єлизавета, коли я переповіла їй, вже шестирічній, той давній випадок. — Ти боялася, що Іванко помре?

— Виправила тому учневі двійку на трійку, — повторила я.

Я тільки не сказала Єлизаветі, що тим учнем був її батько.

Так, Володя вчився у мене в класі. Так вийшло… Умовляючи мене стати класним керівником саме в 6-му «В», директор сказав:

— Не відмовляйтеся! Це передсуд. Хто візьме під сумнів вашу об'єктивність?

Я погодилась. І потім три роки підряд доводила оту свою об'єктивність, яку, зі слів директора, ніхто не міг взяти під сумнів. Якось непомітно це перетворилося в одне з моїх головних педагогічних завдань. Я дуже старалася… Всі повинні були бачити, що я сувора, безкомпромісна і вимоглива до свого сина. Як Володя витримав це, я не можу збагнути.

У жодній педагогічній книжці не сказано, що повинен робити вчитель, коли прямо перед носом, на першій парті біля вікна, сидить його син.

Володя сидів на першій парті тому, що любив сидіти на останній.

На прикладі саме його творів я пояснювала всьому класові, які граматичні і суттєві помилки є найхарактернішими. Біля дошки я тримала його дуже довго і називала Кудрявцевим, хоч інших дітей називала просто по імені.

Виходило, що я все ж вирізняла його. В негативному розумінні…

Володя змушений був відповідати з літератури тільки блискуче. Але одного разу, відчувши, що він плаває, я задала синові каверзне запитання про те, чого в школі не проходили. Володя замовк. А я голосно повідомила йому, або, точніше сказати, всьому класу:

— Двійка, Кудрявцев!..

Саме тоді Іванко Бєлов і оголосив голодовку.

— Завжди пам'ятай, що ти мій син! — повчала я Володю. — Зрозумій мене правильно…

Він пам'ятав, розумів — і не ображався. Але Іванко Бєлов розуміти не хотів! Він вривався в мій план стосунків із сином-учнем. І все руйнував!

Я пояснила Володі, що він повинен цікавитися не тільки історією і древніми глиняними черепками. Я вчила, що він не має права користуватися підказками чи шпаргалками на контрольних з математики. А Іванко Бєлов переконував, що математика Володі ніколи в житті не знадобиться, і продовжував ділитися з ним на контрольних своїми математичними здібностями.

Я запевняла Володю, що точні науки — це необхідна кожному гімнастика розуму. Іванко ж потім пояснював, що гімнастикою нормальні люди займаються не більше двадцяти хвилин у день. А тут — уроки, екзамени. Яка ж це гімнастика?

Я знала, що за моїми стосунками із сином стежить, крім Іванка, ще одна людина. Семен Голубкін.

Є люди, які, побачивши на вас нову сукню, не привітають з обновою, а скажуть: «Все наряджаєтесь… Все наряджаєтесь!» Дізнавшись, що ви повернулися з відпустки, вони похитають головою: «Все відпочиваєте… Все відпочиваєте!» А помітивши, що у вас гарний вигляд, зітхнуть: «Усе розквітаєте!..» Спостерігаючи за Семеном Голубкіним, я згадувала таких людей. Він хворобливо переживав чужі успіхи. Йому скрізь ввижалися вигоди й привілеї, які даються лише іншим. Якщо хтось хворів, Семен казав: «Ясно… Вирішив відпочити!» Якщо хтось одержував п'ятірку за домашній твір, він запитував: «Що? і Матуся з татусем потрудилися?»

Чітко сформулювати будь-яку думку було для Семена страшенною мукою. І за оці свої муки він ненавидів літературу, а заразом і мене.

Голубкіна учні прозвали Вороном: він ніби кружляв над класом, до всіх придивляючись і всіх у чомусь підозрюючи.