Думка, яка ніби мимохідь мені спала, ставала дедалі значимішою і реальнішою.
— Ви подумайте: якщо навіть син чи брат ніде ще не працював… ну, прямо з десятого класу на війну пішов, все одно про нього буде написано!
— А про дочку? — спитала вона.
Наступного дня я виклав свій план Катерині Іллівні.
— Якщо ти це зробиш, я ляжу в лікарню зі спокійною душею, — сказала вона.
— Зроблю! Я вже й дошку знайшов. Мені її тато залишив.
— Що значить… залишив?
— Він у останні роки місця собі не знаходив: «Користі від мене ніякої!» — казав мамі. І вона його навантажувала завданнями. Які були посильні… Ось змусила дошку вистругати. «Сама не знаю навіщо!» — сказала мені мама. А зараз відомо навіщо! Дошка гладенька, міцна. І вся в прожилках, ніби жива. Але головне — мені її залишив батько. Навіть можна сказати: заповідав! Ось на ній…
— Нікого не забудь! — перебила Катерина Іллівна. — У вас в будинку жили ще…
— Дима Савельєв і Боря Луцько!
— Так, Дима і Боря. Нема ідеальних? — Вона знову з кимось почала сперечатися. — А вони, мої хлопчики? А твоя мама? А ти? А проте… ти цього не чув! Домовились?
— Не чув.
— Порушую правила педагогіки? Та ні… Основне її правило — говорити правду! Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.
— Згоден.
— Дима і Боря…
— Все дізнаюся про них! — пообіцяв я.
— Життя їхнє, було коротке, а дізнатися можна ба-то. Ти друзів своїх підключи! Хай допомагають.
Мені хотілося зробити все самому, і я промовчав.
— «Герої, що жили в нашому будинку»? — вела далі вона. — Так ти хочеш назвати свій літопис?
— Так.
— Дима пропав безвісти. А мав стати відомим! Майбутній Амундсен! Майбутній Пржевальський! — писали про нього в стіннівці:
— Знову це слово, — промовив я. — Скільки «майбутніх» так і залишилися майбутніми… «Ненавиджу війну!» — каже моя мама.
— Так повинні думати всі! — владно промовила Катерина Іллівна. — А хто так не думає, тих треба судити. Принаймні судом совісті. Ти часто цитуєш маму. Це мені подобається! — Вона перевела дух. — Коли Димі пророкували долю Пржевальського, він відповідав: «Хоч конем Пржевальського стати б: поскакати по білому світу». Замість портфеля рюкзак за спиною носив. На руці витатуював якір. Це єдине, за що я його лаяла. «Розумний в гору не піде, розумний гору обійде…» Ще одна дивна «мудрість»! Цинічна дуже. Гнєдковська, я б сказала. А Дима щоліта ходив з батьком в гори. І хотів, щоб між хлопцями утвердилось альпіністське братство: всі у зв'язці, і один одного підтягують! Дима Савельєв… На картах дальні маршрути прокладав, а дійшов лише до Наро-Фомінська. Там і пропав.
— А Боря?
— Цей тварин любив. Усіх дворняжок підгодовував. Три чи чотири у нього вдома прижилися. Щодня зустрічали його біля школи… Коли він пішов на фронт, вони ще рік чи півтора до шкільного ґанку приходили. Чекали на нього. Сідали й чекали! Я не могла дивитися в їхні очі. Борисова мама доглядала їх, поки були сили. Ти що це, Петре? Не треба. Хоч я завжди хотіла, щоб мої учні навчилися сумувати, співчувати… Адже сміятися кожен дурень уміє. Я не уявляла собі, звичайно, що їм випадуть такі страждання! А ти перестань. Хочеш, я для тебе нове прізвисько придумаю? Горністом вже називали Андрійка. Хіба у мене не вистачить фантазії щось нове створити? А хоча б ось… Будь Сигнальником! І щосили сигналь, як тільки цього вимагатиме життя.
Я від ніяковості втягнув шию в плечі, а руки заклав за спину.
— Добре, коли б на світі більше було Сигнальників і Горністів! — вела далі Катерина Іллівна. — І менше мовчунів, які не сигналять і не горнять ні за яких обставин. Словом, якщо ти зробиш те, що задумав, я й справді ляжу в лікарню зі спокійною душею. Буду знати, що імена і подвиги моїх хлопчиків не канули у вічність! І взагалі… Хай про тих, хто встиг у житті всього одне — спасти нашу землю! — хай про них буде написано. Про кожного! Поіменно… І якщо шкіл вже нема, то в будинках, де вони жили! А якщо будинків, де жили, нема, то в будинках піонерів, де в гуртках навчались, або в дитячих бібліотеках, куди за книжками ходили… Але щоб жодне ім'я не кануло у вічність! Мої дорогі хлопчики…
— Чому тільки хлопчики? Я й про Тетянку напишу.
— Тоді мені ще спокійніше буде… на операційному столі!
Про що б Катерина Іллівна не розмірковувала, майбутня операція брала в усьому участь. І виказувала свою присутність: голос її був то надто оптимістичний, само-заспокоюючий, то задумливо відчужений.
Вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками.
Читать дальше