Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

Усе відбулося дуже швидко, бо жінці, котра називала себе леді Фонтлерой, не бракувало підступности, та розуму їй таки бракувало. Коли містер Гевішем узявся детально розпитувати про її одруження та про сина, вона двічі збилася — що, звісно, породило серйозні підозри. А оскільки претендентка на титул не надто вміла панувати над собою, то одразу й зірвалася на крик, наговорила купу дурниць адвокатові — чим іще більше себе виказала. Усі помилки й неузгодження стосувалися дитини. Що претендентка була одружена з Бевісом, лордом Фонтлероєм, а потім посварилася з ним і він заплатив їй відступне, аби тільки дала йому спокій — цей факт сумніву наче не викликав. Однак щодо її сина містер Гевішем виявив: що хлопчик нібито народився в одній із дільниць Лондона — згідно з тим, що стверджувала його мати, — таки не підтверджувалося. А у сам розпал замішань, спричинених цим відкриттям, до замку іще прийшли листи від молодого нью-йоркського адвоката та від містера Гобса.

Ох, що то був за вечір, коли прийшли ті листи й містер Гевішем разом із графом їх прочитали та засіли у бібліотеці, аби все обговорити й укласти план дій!

— Після третьої зустрічі з нею у мене вже зародилися були сильні підозри, — говорив містер Гевішем. — Виглядало, що хлопець таки старший, ніж вона стверджує. Потім збилася, коли я спитав про дату його народження, і відразу спробувала виправити помилку. А ці листи лише потвердили певні мої підозри. Найліпше буде надіслати телеграму обом Тімптонам, щоб приїхали сюди — але їй нічого не казати, — а тоді влаштувати зустріч із ними, коли вона зовсім цього не сподіватиметься. Врешті-решт, ця особа не є надто вправною інтриганкою. Думаю, вона злякається, втратить самовладання — й остаточно себе викаже.

Саме так усе і відбулося. Жінці нічого не сказали. Щоб у неї не виникало жодних підозр, містер Гевішем і далі регулярно зустрічався з нею, бо йому нібито треба було докладно вивчити справу. Невдовзі претендентка уже почувалася доволі впевнено, настрій у неї поліпшився, ба навіть стала виявляти зверхність і пиху.

Та якось зранку, коли у готелі «Доринкуртський герб» вона укладала собі плани щасливого майбутнього, повідомили про прихід містера Гевішема. І ось, адвокат увійшов до її кімнати — а за ним з'явилося ще троє людей: хлопець з проникливим вдумливим поглядом, кремезний молодий чоловік — а третім був сам граф Доринкурт.

Побачивши їх, жінка аж підскочила, зірвалася на рівні ноги і мимовільно скрикнула. Вона була настільки вражена, що на якусь мить геть втратила рівновагу. Бо кого-кого, а цих двох вона явно не сподівалася тут зустріти: вони ж бо мали бути за тисячі миль звідси… Зрештою, за стільки років вона ані разу про них і не згадувала, забула про їхнє існування. Зустріти їх знову — цього жінка ніяк не чекала.

Побачивши її, Дік лише усміхнувся.

— Здоров, Мінно! — проказав він.

Високий кремезний чоловік — а був то Бен — якусь хвилю стояв і без слова дивився на неї.

— Ви знаєте її? — спитав містер Гевішем, переводячи погляд з Бена на жінку.

— Так, — відповів Бен. — Я знаю її і вона знає мене. Тоді відвернувся і став побіля вікна, мовби не бажаючи її більше бачити — бо так воно, зрештою, і було.

А Мінна, зрозумівши, що її викрито остаточно, геть згубила владу над собою. Вона просто впала в шал від люті і безсилля: викрикувала, проклинала, погрожувала. Та Дік і Бен добре її знали, тим-то цей спалах гніву враження на них не справив. Дік хіба посміхався кутиками вуст, а Бен навіть не обернувся й далі дивився у вікно.

— Я в будь-якому суді присягну, що то вона, — сказав він містеру Гевішему, — і можу ще з десять свідків привести, які то потвердять. Її батько — чоловік шанований, хоча йому не дуже у житті щастило. А от мати була така сама, як вона. Мати померла, а батько живий. Як людині чесній, йому просто соромно за поведінку доньки. Він також вам скаже, що вона за одна і жінка вона мені чи ні.

Врешті Бен повернувся до Мінни:

— Де дитина? — суворо спитав він. — Він піде зі мною! З тобою йому нема чого робити, та й мені також.

На цих його словах двері спальні прочинилися і до кімнати зазирнув маленький хлопчик — вочевидь, його зацікавили гучні голоси дорослих. Мабуть, хлопчика годі було назвати вродливим, проте він мав щире личко і був схожий на Бена, свого батька. Усі також побачили, що на підборідді у малого виднівся трикутний шрам.

Бен підійшов до нього й узяв за руку. Від хвилювання Бенова рука тремтіла.