Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— Ходи сюди, лорде Фонтлерою, — вимовила, привітно усміхаючись, — і поясни, чому ти так пильно на мене дивишся.

— Я думаю, яка ви гарна, — відповів юний лорд.

І тоді всі чоловіки, які там стояли, зайшлися сміхом. Дівчина також сміялася, проте її щоки злегка зашарілися.

— Ох, Фонтлерою, — сердечно вимовив один чоловік, який сміявся чи не найголосніше за всіх, — говори, говори, поки ще можеш! Бо коли виростеш, то вже тобі забракне відваги таке сказати!

— Але хіба можна про це мовчати? — щиро здивувався Фонтлерой. — Ви можете? Хіба вона не вродлива?

— Ми не можемо говорити те, що думаємо, — спробував пояснити йому той чоловік і всі знову голосно засміялися.

Тим часом юна красуня — звали її міс Вів'єн Герберт — поклала руку на плече Седрика і легенько притягла його до себе. Після цих його слів вона виглядала ще чарівніше — якщо таке взагалі було можливо.

— Лорд Фонтлерой може говорити те, що він думає, — сказала вона. — І я йому вдячна. Бо переконана: він говорить щиро, — і поцілувала його у щоку.

— Гарнішої за вас я ще ніколи не бачив, — щиро випалив Фонтлерой, захоплено дивлячись на неї. — Звісно, окрім матусі. Думаю, з матусею ніхто не зрівняється. Для мене вона найгарніша у світі.

— Думаю, так воно і є, — мовила міс Вів'єн Герберт, усміхнувшись йому і ще раз поцілувавши у щічку.

Міс Вів'єн не відпускала Седрика майже увесь вечір. І вона, і всі, хто її у той момент оточували, увесь час вибухали щирим сміхом. Хлопчик сам не спостеріг, як уже почав розповідати всім про Америку, про з'їзд республіканців, про містера Гобса і про Діка. Врештірешт Седрик гордо витягнув з кишені кінчик червоної хустинки, яку отримав від Діка на прощання.

— Я поклав її до кишені іще вчора ввечері, — промовив він. — Думаю, Дікові було би приємно бачити, що я вбрав її на гостину.

При цьому хлопчик з такою любов'ю і зворушенням дивився на Діків дарунок, що ніхто не зважився навіть посміхнутися, не те що сміятися вголос.

— Розумієте, мені ця хустинка дорога, бо Дік — мій друг, — додав іще.

І хоча хлопчик спілкувався з багатьма гостями, та він, як і передбачав граф, нікому не заважав. Седрик умів мовчати і слухати, коли говорили інші, тим-то нікому не набридав. Час від часу він підходив до дідуся, прихилявся до його крісла або сідав на стільчику поруч, звівши на нього погляд й уважно слухаючи, коли той щось говорив, — і тоді на обличчях гостей з'являлася стримана посмішка. А раз він сперся на бильце і притулився щокою до дідусевого плеча, і граф, завваживши, що всі посміхнулися, посміхнувся й сам. Він-бо добре знав думки гостей — і це його навіть розважало: нехай бачать, як то він подружився з дитиною, яка ставилася до нього, графа Доринкурта, зовсім не так, як усі решта.

Містер Гевішем мав прибути пополудні, проте він чомусь затримувався. Скільки часу він ото бував у Доринкуртському замку — такого з ним іще не траплялося. Гості уже було зібралися сідати за стіл, коли він нарешті прибув і відразу підійшов до графа. Той здивовано на нього подивився: містер Гевішем явно був чимось схвильований — на його сухорлявому зморшкуватому обличчі проступив рум'янець.

— Мене затримала… незвичайна подія, — вимовив він тихо, звертаючись до графа.

Усе воно настільки не було схоже на методичного старого адвоката — аби його щось та й схвилювало або щоб він запізнився, — проте було очевидно: чоловік явно був чимось перейнятий. За столом містер Гевішем майже нічого не їв й увесь час мовчав. А коли до нього зверталися, то він від несподіванки аж здригався — було видно, що думки його витають десь далеко. За десертом, коли прийшов лорд Фонтлерой, адвокат раз у раз кидав у його бік стривожені погляди. Фонтлерой це помітив і здивувався. Вони з містером Гевішемом були у дуже добрих стосунках і завжди усміхалися один до одного при зустрічі. Та адвокат, здається, у цей вечір забув, що таке посмішка.

І справді, у його голові зараз жила лише та прикра й болісна новина, яку він мав повідомити графові, щойно роз'їдуться гості — новина, яка (тут старий адвокат не мав жодного сумніву) пролунає у цьому домі немов грім з ясного неба і вмить усе змінить. Адвокат обводив поглядом розкішні кімнати, вибране товариство, яке зібралося тут лише для того, аби подивитися на цього золотоволосого хлопчика, котрий не відходив від крісла графа, переводив погляд з графа на маленького лорда Фонтлероя, який заливався дзвінким дитячим сміхом — і відчував, що увесь досвід і витримка, яких він набув за роки служби, не здатні йому зараз допомогти: у старого адвоката буквально ноги в колінах м'якли. Бо новина ця приголомшить усіх — а завдати цього удару має він, містер Гевішем!