Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— А якої думки про тебе його мати? — відразу поставила питання леді Лоридейл — з властивою їй прямолінійністю.

— Я її про це не питав, — відказав граф, злегка нахмурившись.

— Слухай, Моліно, буду з тобою відверта, — заявила леді Лоридейл. — Мені не подобається те, що ти зробив. Тим-то завтра маю намір зустрітися з місіс Ерол. Отож якщо хочеш посваритися через це зі мною — то так і скажи. З того, що мені відомо, дитина усім зобов'язана саме їй. Мені також розповідали, що орендарі просто нею захоплюються.

— Це вони ним захоплюються, — відповів граф, показуючи на Фонтлероя. — А щодо місіс Ерол, то вона доволі вродлива на виду — сама побачиш. Я навіть вдячний їй за те, що хлопчик такий гарний і милий. Якщо тобі хочеться, то можеш її навідати. Єдине, чого я би просив — аби вона залишалася у Курт-Лоджі, а ти мене туди не тягнула, — завершив він, знову нахмуривши брови.

— Але у нього вже немає такої ненависти, як була раніше, це я відразу побачила, — розповідала вона згодом серу Гарі. — Він дуже змінився. Знаєш, Гарі, я навіть сказала б, що він став подібний на людину! І це все через захоплення цим хлопчиком, через його щире добре серце! Та й хлопчик також його любить — це видно з того, як він поводиться у його товаристві, як притуляється до його колін, коли той сидить у своєму кріслі. Можу хіба сказати, що його рідні діти, коли були малі, радше наблизилися би до тигра, аніж до свого батечка!

Наступного дня леді Лоридейл вирушила з візитом до місіс Ерол. Повернувшись, вона заявила братові:

— Моліно, це неймовірна жінка — я таких за ціле своє життя не бачила! Має такий делікатний приємний голос… І взагалі, ти повинен бути вдячний, що вона так гарно виховала малого. Тому що хлопчик не лише миловидне личко успадкував від матері! І ти припустився великої помилки, не запросивши її до замку — бо тут вона і на тебе могла би добре вплинути! Скажімо, я запрошу її до себе, до Лоридейлського маєтку.

— Але вона не схоче залишати сина, — відповів граф.

— Ну звичайно, хлопчика також візьмемо, — засміялася леді Лоридейл.

Хоча вона знала, що Фонтлероя, мабуть, таки не зможе взяти зі собою, тому що онук із дідусем з кожним днем усе більше прив'язувалися один до одного. Ще б пак, усі давні сподівання і надії старого графа тепер зосереджувалися на цьому хлопчикові — який, зрештою, на кожному кроці ті сподівання потверджував, даруючи дідусеві усю свою щиру любов.

Леді Лоридейл також розуміла, що головною причиною цієї гостини стало якраз бажання показати усім свого онука і спадкоємця: граф хотів, аби всі переконалися, що хлопчик, про якого стільки говорено, насправді ще кращий і перевершує усі описи й очікування.

— Бевіс і Моріс принесли йому стільки розчарувань, — мовила вона до чоловіка. — Всім це добре відомо. Саме тому він так їх не любив. Зате тут його гордощі мають чим поживитися.

Серед запрошених, певно, не було жодного, кого би не цікавив цей хлопчик, юний лорд Фонтлерой, про якого стільки уже чуто-перечуто — як то він, врешті-решт, виглядає насправді.

І ось нарешті настав той врочистий момент, коли лорда Фонтлероя вивели до гостей.

— Хлопчикові не бракує добрих манер, — сказав граф. — Він напевно нікому не заважатиме. Зазвичай діти ставлять дурні питання і бувають доволі надокучливі — або те і друге нараз… — але цей зуміє відповісти, коли його про щось питають, і промовчати, коли не про нього мова. Він точно нікому не сприкриться.

Та однак мовчати лорду Фонтлерою довго не довелося. Кожен мав що йому сказати, кожен прагнув з ним заговорити, аби почути його розповідь. Жінки гладили його по голівці, розпитували про життя в Америці. Чоловіки також усім цікавилися, а ще жартували, як ото моряки на кораблі, коли він плив через океан сюди. Фонтлерой, правда, не зовсім розумів, чому час до часу після його відповідей вибухає сміх. Він-бо говорив із ними цілком серйозно. Та хлопчик уже звик, що люди тішилися, слухаючи його розсудливих роздумів — тим-то не надто і переймався. Того вечора йому особливо усе подобалося. Всі зали і покої були яскраво освітлені і сяяли немов діяманти, скрізь було багато квітів, чоловіки були піднесені, а жінки мали такі чудові сукні і вишукані прикраси — що усе це скидалося на казку.

Серед товариства була одна молода дівчина, яка, як долинуло до Фонтлероя, нещодавно повернулася із Лондона, де провела якийсь час. Вона була така вродлива, що хлопчик просто не міг від неї очей відвести. Висока, ставна, з гордо піднятою голівкою, шовковистим чорним волоссям, великими блакитними очима, рожевими щічками, малиновими устами — вона була немов троянда у саду. Дівчина була вбрана у чудове біле плаття, а шию прикрашав делікатний разок перлів. Хлопчика дивувало, що стільки чоловіків в'юнилося довкола — усі вони явно хотіли їй сподобатися. Фонтлерой у думках порівнював її з принцесою. Дівчина так його зацікавила, що, сам того не помічаючи, він підходив усе ближче і ближче, Аж врешті вона зупинила на ньому погляд і заговорила: