Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— Певно, у Доринкурті ту дитину так само зіпсують, — поділилася своїм клопотом із чоловіком. — Хіба його мати стане цьому на заваді… якщо вона добра і мудра жінка, звісно.

Та коли леді Лоридейл довідалася, що хлопчика з матір'ю розлучили, то від гніву їй просто забракло слів.

— Та це ж нечувано, Гарі! — стурбовано проказала вона, звертаючись до чоловіка. — Забрати дитину у рідної матері і віддати тому негідникові, моєму братові! Та ж Доринкурт або на кожному кроці принижуватиме хлопчика, або перетворить його на розбещене чудовисько! Певно, доведеться йому написати…

— Не варто, Констанціє, — заперечив сер Гарі.

— Знаю, то нічого не дасть, — скрушно похитала головою жінка. — Я надто добре знаю графа Доринкурта… І все одно, це просто жах!

Про юного лорда Фонтлероя говорили не лише бідняки — хлопчик став темою розмов буквально скрізь. Люди переповідали стільки всеможливих історій про нього — про те, який то він милий, чуйний, як із кожним днем зростає його вплив на дідуся, ясновельможного графа, — що невдовзі ці новини вийшли за межі їхньої околиці і стали темою в майже усіх англійських графствах, і то не лише у сусідніх із Доринкуртом. Про юного спадкоємця говорили на гостинах — усі шкодували його матір, цікавилися, чи й справді хлопчик вдався такий миловидний, як ото про нього оповідають. Натомість чоловіки, які добре знали вдачу графа, по-доброму сміялися з дитячої довірливости: це ж треба, повірити, що граф Доринкурт — добросердий і шляхетний чоловік! Сер Томас Еш з Ешейв-Голу, побувавши у селі Ерлборо, зустрів там графа з онуком, які їхали верхи. Сер Томас зупинився і привітався із графом, а тоді ще додав, що його світлість чудово виглядає і привітав із поліпшенням стану здоров'я.

— І знаєте, — розповідав він потім про ту зустріч, — старий запишався як павич. Та й нема чого дивуватися — такого милого хлопчини, як його внук, я ще ніколи не бачив! А на поні тримається рівнесенько як солдатик!

Усі ці новини потроху долинали і до леді Лори-дейл. Вона вже знала і про Гіґінса, і про кульгавого хлопчика, і про орендарські халупи, і ще багато чого — отож їй уже було цікаво якось побачити малого на власні очі. Жінка уже обмислювала, як це можна було б обладнувати. І тут, на її превелике здивування, їй принесли листа від графа, у якому містилося запрошення відвідати Доринкурт — для неї та її чоловіка.

— Це просто неймовірно! — вигукнула вона. — Кажуть, що та дитина творить дива — і я готова у це повірити! Я вже чула, що брат захоплений хлопчиком, не відпускає його від себе. А тепер, певно, хоче, аби і ми його побачили.

Зайве й казати, леді Лоридейл одразу написала відповідь і потвердила свою згоду приїхати.

Коли вони зі сером Гарі приїхали до Доринкурту, вже вечоріло. Леді Лоридейл піднялася у свою кімнату, передяглася до вечері, а тоді спустилася до вітальні, де вже чекав брат. Граф стояв побіля каміну, високий та імпозантний. Поруч із ним стояв вродливий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику з великим мереживним комірцем — достоту як на картинах Ван Дейка. Його привітне личко справляло приємне враження, а коли він ото подивився на неї своїми виразними карими очима, то у леді Лоридейл аж подих перехопило від захоплення.

Потиснувши братові руку, леді Констанція навіть звернулася до нього на ім'я — чого не робила, певно, від дитинства:

— То що, Моліно, це і є та дитина? — спитала вона.

— Так, Констанціє, — відповів їй граф. — Це наш хлопчик. Фонтлерою, а це твоя тітка, леді Лоридейл.

— Як ся маєте, тітонько? — відразу поспитав Фонтлерой.

Леді Лоридейл обняла його за плечі, якусь мить вдивляючись у його відкриті чисті очі, а тоді нахилилася і зворушено поцілувала.

— Я — твоя тітка Констанція, — промовила вона. — Я так любила твого бідолашного батька, а ви подібні немов дві краплі води.

— Мені приємно чути, коли кажуть, що я на нього схожий, — відповів Фонтлерой, — бо його всі любили, як мені видається, ось — матуся… І всі-всі… тітко Констанціє, — додав він після маленької павзи.

Леді Лоридейл була зворушена. Вона знову притягнула хлопчика до себе і поцілувала. Властиво, від цього моменту вони подружилися.

— Що ж, Моліно, — мовила вона, звертаючись до брата, — ліпше просто не могло бути!

— Згідний, — сухувато відповів граф. — Він гарний хлопчик. І ми з ним великі друзі. Він-бо переконаний, що я найдобріша і найщедріша людина на світі. Мушу признатися тобі, Констанціє… хоча ти, певно, і сама побачиш… що я таки прив'язався до нього… на старості літ…