Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

У глибоких очах графа знову промайнув отой дивний вираз.

— Чоловік Бриджит. У нього теж була гарячка від ревматизму, — відповів Фонтлерой. — І він також не мав з чого заплатити за оренду ані купити якісь ліпші харчі. А ви передали мені гроші, то я йому і допоміг.

Граф зібрав докупи брови, намагаючись приховати своє зацікавлення. Тоді спідлоба кинув погляд на містера Мордонта.

— Не знаю, який з нього вийде господар, — вимовив граф. — Я сказав Гевішему, що хлопець повинен мати все, чого він забажає… достоту все… І що він зробив? Узяв гроші, аби тут-таки передати їх жебракам.

— Та ні, вони не були жебраками! — гаряче вигукнув Фонтлерой. — Майкл чудовий каменяр! Всі вони працювали!

— Ну так, вони не жебраки. Вони всі — чудові каменярі, чистильники чобіт і продавчині яблук, — іронічно сказав граф.

Якусь мить затримав погляд на внукові. Річ у тім, що графові спала одна думка. І хоча наміри у господаря Доринкурту були не найліпші, але сама думка була незгірша.

— Підійди-но сюди, — сказав нарешті граф.

Фонтлерой підійшов, обережно обминаючи хвору дідусеву ногу.

— Що ти зробив би у цьому випадку? — спитав його граф.

Це питання неабияк схвилювало містера Мордонта. Він-бо прожив у Доринкурті немало часу і глибоко переймався справами своєї парохії: пастор добре знав кожного парохіянина, кожного орендаря. Серед них були бідні й багаті, чесні і працьовиті — але також нечесні й ліниві. Пастор чудово розумів: цей хлопчик, який ото стоїть перед ними, із широко відкритими карими оченятами, з руками в кишенях, у майбутньому володітиме великою владою, яку можна використати як на добро, так і на зло. Містер Мордонт також усвідомлював, що цю владу хлопчик може отримати вже, у цю хвилину — з примхи старого свавільного чоловіка, його дідуся. І якщо ця дитина не мала де навчитися шляхетности і великодушности, то така «забава» може погано обернутися не лише для навколишніх, але, передовсім, для неї самої.

— То як ти вчинив би у цьому випадку? — не відступав граф.

Фонтлерой підійшов ближче до дідуся і довірливо поклав йому руку на коліно.

— Якби я був дуже багатий, — почав він, — і не такий малий, як зараз, то дозволив би містеру Гіґінсу залишитися на тій фермі, а ще передав би його дітям те, чого вони найбільше потребують. Але я ще малий хлопчик…

І Седрик на хвилю замовк. Та наступної миті його личко просвітліло.

— Ви ж можете що завгодно зробити, правда? — звернувся він до дідуся.

— Гм… — протягнув граф, не зводячи з нього погляду. — Ти так гадаєш?

Здавалося, йому було приємно таке про себе почути.

— Я мав на увазі: ви можете кожному дати те, що йому треба, — пояснив Фонтлерой. — А хто такий Ньюік?

— То мій управитель, — відповів граф. — Орендарі не дуже його люблять.

— То ви зараз йому напишете? — поставив питання Фонтлерой. — Я принесу перо і чорнильницю, гаразд? І заберу гру зі столу.

Вочевидь, хлопчик анітрішки не сумнівався у тому, що дідусь не дозволить Ньюікові здійснити свій план.

Граф помовчав, не зводячи очей з Фонтлероя, а тоді спитав:

— Ти вмієш писати?

— Так, — відповів Седрик, — хоча й не дуже добре.

— Тоді позабирай це все зі столу, — звелів граф, — а тоді піди візьми з мого столу перо, чорнило й аркуш паперу.

Містер Мордонт слухав усе це із щораз більшим зацікавленням. Фонтлерой прудко виконав дідусеві побажання. За кілька хвилин на столику вже був і папір, і перо, і велика чорнильниця.

— Ось! Усе готове — і ви можете писати, — радісно вимовив Седрик.

— Ти писатимеш, — сказав граф.

— Я?! — вигукнув Фонтлерой, залившись густим рум'янцем. — А чи воно матиме силу, якщо напишу я? Та й часом я роблю помилки, якщо під рукою нема словника і ніхто мені не допомагає.

— Так, твій лист матиме силу, — потвердив граф. — Гіґінс на помилки точно не скаржитиметься. Зрештою, це ти у нас філантроп, а не я. Отож бери в руки перо і пиши.

Фонтлерой узяв перо, вмочив у чорнило, а тоді нахилився над аркушем, готовий до праці.

— Що мені писати? — спитав він.

— Можеш написати: «Гіґінса поки що не чіпати». І підпис: «Фонтлерой», — продиктував йому граф.

Фонтлерой ще раз вмочив перо і взявся писати, підпираючи підборіддя рукою. Це була справа поважна, посувалася поволі, бо хлопець вкладав у це всю душу. Та ось лист був уже готовий і Седрик простягнув його дідусеві. Хлопчик усміхнувся, але було видно, що він хвилюється.

— Гадаєте, цього досить? — ще раз перепитав він. Граф глянув на листа — і кутики його вуст мимовільно розтягнулися.