Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

Врешті карета проминула паркові ворота, проїхала ще трохи — і зупинилася. Вони вже були у Курт-Лоджі. Ледве кучер, високий кремезний чолов'яга, відчинив дверцята карети, як Фонтлерой миттю зістрибнув на землю.

Граф стрепенувся, ніби прокинувшись зі сну.

— Що? — вимовив він. — Ми приїхали?

— Так, — відповів Фонтлерой. — Давайте мені свій ціпок. А тепер зіпріться на мене, коли будете виходити з карети.

— Я не збираюся виходити, — уривчасто відказав граф.

— Як? Ви не навідаєте матусю? — вражено вигукнув Фонтлерой, здивовано піднявши брови.

— Матуся якось мене вибачить, — сухо проказав граф. — Іди до неї і скажи, що навіть поні не зміг тебе стримати.

— Вона так засмутиться, — вимовив Фонтлерой. — Вона ж так хотіла вас побачити.

— Боюся, що не надто, — прозвучало у відповідь. — Потім пришлю за тобою карету — і ми поїдемо назад. Томасе, скажи Джефрі, нехай рушає.

Томас зачинив дверцята карети. Фонтлерой іще розгублено поглянув на дідуся, а тоді повернувся і кинувся бігти. Граф — як і перед тим містер Гевішем — мав змогу побачити, як міцні маленькі ноги замиготіли наче блискавка — так швидко біг Седрик до своєї матусі. Здавалося, хлопчик боявся втратити бодай хвилину… Карета повільно рушила, а граф усе дивився у вікно. Поміж деревами йому було видно двері будинку — вони чекали, відчинені навстіж. Седрик вбіг по сходах, а назустріч йому кинулася струнка жіноча постать. Фонтлерой буквально впав у матусині обійми, тоді обхопив її за шию й обсипав її миле обличчя гарячими поцілунками.

Наступної неділі у церкві не було де голці впасти. Містер Мордонт не пам'ятав, коли ще на недільну службу збиралося стільки людей. Прийшли навіть ті, котрі ніколи не виявляли йому такої чести — слухати його проповіді.

Приїхали навіть люди з сусідньої парохії, а саме з Гезлтону. Були серед них засмаглі кремезні фермери, погідні опасисті жінки з налитими мов яблука щоками, у святочних капорах (головний убір, що зав'язується під бородою), яскравих шалях та з гурмою дітей. Не забарилася і лікарева дружина з чотирма доньками. Місіс та містер Кімзі, у чиїй аптеці купувала пілюлі й порошки ціла округа у радіусі десяти миль, також зайняли свої місця на церковних лавках. Побіч вмостилися місіс Дібл, далі від неї сиділа міс Сміф, сільська кравчиня, разом зі своєю подругою-модисткою, міс Перкінс. Прийшли на службу також сільський фельдшер та помічник аптекаря. Справді, до церкви нині прийшли і старий і малий — практично з кожної сім'ї був бодай один представник.

Бо й справді, увесь минулий тиждень тільки й говорилося, що про маленького лорда Фонтлероя — стільки-то неймовірних історій переповідалося! Місіс Дібл не мала бодай хвильки, аби перевести подих — так багато покупців мала у ті дні. Люди приходили купити хоч би якусь голку за пенні чи стрічку за пів пенні, аби тільки послухати свіжі новини. Здавалося, дзвіночок над вхідними дверима крамнички вже просто стомився теленькати — а люди все йшли і йшли. Ще б пак, місіс Дібл було відомо геть усе, до найдрібніших дрібниць: як виглядає кімната маленького лорда, які меблі там стоять, скільки дорожезних забавок куплено для хлопця, який то гарний гнідий поні чекає його у стайні, а до того ще маленький конюх-ґрум та зґрабний екіпаж зі срібною збруєю. Місіс Дібл також залюбки переповідала розмови, що точилися поміж слугами, які були на службі того вечора, коли хлопчик прибув до Доринкурту. Годі й казати: усі жінки, покоївки і куховарки, в один голос заявляли, що це нечувано — розлучати бідолашну дитину з матір'ю. І що серце кожної з них аж стискалося від страху, коли хлопчик сам пішов до бібліотеки, де його чекав дід. Бо «хтозна який прийом його там чекав — з таким характером, як у старого, і дорослий не годен щось передбачити, не те що дитина».

— Але можете мені повірити, місіс Дженіфер, та дитина нічого не боїться, — розповідала місіс Дібл. — То мені містер Томас так сказав. Ото сидів собі, і приязно усміхався, і розмовляв собі з його світлістю — нібито вони давні друзі. А граф аж сам був спантеличений — ото тільки позирав з-під своїх кошлатих брів і слухав, що йому розповідав внук.

— Знаєте, місіс Бейте, містер Томас каже, що хоча вдача нашого господаря не з медом — все одно, у глибині душі він пишається тим, що його внук такий милий і так гарно вихований. Як каже містер Томас, ліпшого годі й бажати.

А далі ішла історія Гіґінса. Превелебний містер Мордонт розповів її спершу у себе вдома за обідом, а далі від його слуг ця історія миттю поширилася по всій околиці.