Віктор Близнець - Як народжується стежка

— Ага! Ага-га! Злякався! Тікай, тікай, поки не те!..

Схопив палицю, кинув на вовка, а потім ще, ще кидав, ніби й не бачив, що палиці падають близько, в темну болотну воду.

…Я біг стежкою, і все трепетало в мені від страху й радості. Людей, хлопців хотілося бачити, розказати їм скоріш, як напав на мене вовк, і як у повітрі він був один, а на землю впало вже два, а тікало від мене десять, і я гнався за ними лісом.

Скоро наша вулиця, а потім і все село знало, що на мене у нашому рідному, ходженому-переходженому лісі напала зграя вовків. Говорили жінки, діти, збирались дядьки й міркували між собою, що треба взяти рушниці й зробити засаду. З колгоспного саду прибігла мати. Хтось їй переказав про нещастя, — і вона обгорнула мене руками, настрахано обмацувала мої плечі й спину, чи не покусав вовк…

Я чекав батька, хотів йому про все, про все розказати, а вже вечір, темно стає на вулиці, зоря спалахнула в небі сухим блиском.

Де ж тато? Чи його не перестріли оті сіроманці?..

І от стомлено відфоркуються коні, в’їжджає у двір підвода. Я кидаюсь до батька і розказую, розказую йому швидко й гаряче про лісову пригоду.

Він слухає, розпрягає коней.

Хтозна, може, він і здивувався, але мені відказує спокійно і не про зграю вовків, а про одного.

— А що ж тут, — каже, — дивного. Вовк, та ще приблудний, та в чужому лісі, він усього боїться. Ну, а людину, а тебе, скажімо, він готовий десятою дорогою обминути. Так що правильно, сину, що ти не злякався сірого і прогнав його палицею. Молодець! І в мене повний порядок: докосив ділянку, всю, і навіть сіно переворушив… Ну гайда в хату. Ось тобі гостинець з лугу.

Тато передав мені свій картуз, а в ньому повно великих тугих грибів шампіньйонів. На вечерю буде!

Несу їх обережно під грудьми, і мені знов запахло лугом, копанкою і всією тією пригодою в лісі, яка тепер здається не такою вже й страшною.

Ну подумаєш — ішов лісом чоловік, зустрів вовка, прогнав його. З ким такого в житті не буває!

…А все ж уночі мені сниться зграя вовків, яка повзе до мене з хащ. І я кидаю, кидаю на них грудками й палицями…

Качина ферма в нашому колгоспі стояла на горі, якраз над річкою Сухим Ташликом.

Господарювала там старенька жінка Ганна Іванівна, або, як її називали в селі, баба Ганя. Років п’ятнадцять, якщо не більше, розводила вона в колгоспі качок. Ставили Ганну Іванівну і до іншої птиці, проте вона не хотіла, казала, що кури й гуси — то суща морока, дуже шкодлива птиця. Так і бігай за ними, так і приглядай, бо лізуть то на левади, то на пшеничне поле; де що зійде — вищипають до корінця. От качечки — золоте діло! І починала Ганна Іванівна вихваляти свою породу, так званих глинястих качок, руденьких, завезених аж із Полтави. Усім розказувала, які вони в неї розумні, які слухняні та які ненабридливі. Справді, качки не дуже надокучали їй.

Рано-вранці, коли баба Ганя виходила із своєї сторожки і відчиняла ворота ферми, птахи збиралися в гурт і йшли до берега. Цілий день хлюпались на річці, виловлювали там ряску, щось добували собі із дна, із теплого мулу. І тільки ввечері, коли сутеніло над берегами Ташлику, поверталися до ферми.

От попереду гордовито ступає старий обважнілий селезень. У нього на крилах темно-синє, з перламутровим відблиском пір’я, дві білі подушечки на щоках — бакенбарди. Він рівно й високо несе голову, зрідка оглядається на свій табун і поважно крякає. Товста качка-матрона, що йде за ним, киває головою, ніби говорить: «Так, так, батечку! Передам, передам негайно, щоб підтяглись!» Вона теж крякає, тільки стримано, щось лопоче молодшій качці, а та киває, погоджується, слухняно підкрякує, і вже видно, як наказ батечка-селезня передається довгим живим ланцюжком аж у берег, де ще пірнають один попід одного молоді, ласі до купання качури. Ніяк їм не хочеться вилазити з теплої вечірньої води.

А тим часом тягнеться стежкою довга качина низка. Перші вже заходять у двір, а молодняк ще тільки вибирається на берег, общипується, прихорошується, залишає на вгрітій землі мокрі лапаті сліди.