Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

— Коли ситий — у тім’я битий.

— Е-е-е, що з тобою говорити.

— Старий, та розслабся, я пожартував! — зареготав Мацек і ляснув Матеуша по спині.

За хвилину прийшли пані Чайка, мама з батьківського комітету, яка зголосилася допомагати під час іспиту, і Камілин тато, котрий почав знімати на камеру парти й учнів.

— Це буде гарний кінець до фільму про наш клас, — пояснив він учительці, яка попередила, що під час іспиту він не зможе перебувати тут із камерою, та, поки екзамен не почнеться, можна фільмувати все, що душа забажає.

Пан Анджей не засмутився й сказав, що зніматиме лише учнів за партами, а тоді саму гімназію. Аби діти не забули, як виглядали класи, бібліотека й спортзал. Раптом пані Чайка вгледіла, чим займається Матеуш, і покликала хлопця. Її голос був сповнений подиву.

— Ти що, збираєшся з’їсти під час іспиту всі ці бутерброди?! Вам же дадуть по одному пончику.

— Так, але цього замало, — заявив Матеуш і посунув канапки, щоб звільнити місце для пончика.

— Ой людоньки! — вигукнула пані Чайка. — Ото твоїй мамі непереливки! Прогодувати дитину з таким вовчим апетитом нелегко. Гаразд. Тоді ходи зі мною, принесемо пончики, а за це, якщо там виявиться зайвий, віддамо його тобі. Хто піде з пані Румінською по напої? — звернулася вона до решти учнів.

З-за парти підвівся Войтек. За мить усі четверо вийшли із класу. Коли за чверть години повернулися з напоями й пончиками, майже всі були вже на місці. Учителька попрохала дівчаток роздати перекуску й питво, а потому запитала:

— Кого досі немає?

Не прийшли Алекс та Стась. Пані Чайка вирішила на них почекати. Алекс примчав за п’ять хвилин. Спершу він важко відсапувався, а тоді пояснив, що вчора довго повторював матеріал, тому проспав. Але Стась так і не прийшов. Тож, коли годинник вказав пів на десяту, класна керівничка оголосила, що довше чекати не буде. Камілин тато вийшов із класу. Почався іспит. Без Стася.

— Зупини на хвилинку, — попросив Войтек. — То чи з’ясувалося, що трапилося зі Сташеком?

— Так, — відповів Мацек. — Він захворів.

— Складатиме пізніше, уже за кілька днів.

— Почекайте… зараз щось побачите, — перебила хлопців Каміла. — Я вам навмисне нічого не казала, бо хотіла, аби ви самі переконалися.

За мить на екрані з’явилися дивні кадри. Чиїсь ноги. Зйомка була нечіткою. І раптом почувся голос директора.

— Будь ласка, заходьте.

А тоді розгніваний голос Стасевої мами:

— Я просто обурена!

І четверо друзів побачили сцену, про яку вони нізащо б не довідалися.

Стасева мати вже добрі п’ять хвилин репетувала, що слід зробити так, аби її син міг складати іспит завтра.

— Він здібний! Розумний! А ви злісно хочете зруйнувати йому кар’єру! — істерично кричала вона. — Будь-хто може захворіти!

— Звичайно, але розпорядження міністерства в цьому випадку дуже чіткі, — пояснював директор. — Ваш син складатиме іспит, але пізніше. Уже навіть відомо коли. У нього ще є час. Це ж не кінець світу!

Та, мабуть, для Стасевої мами це означало щось жахливе. Бо, наверещавши на директора, вона кулею вилетіла з кабінету, захряснувши за собою двері.

— І ви це їй подаруєте? — запитала секретарка.

— А що мені робити? Ви гадаєте, що проблема школи в учнях? Люба моя! Ці часи давно минули. Тепер чимраз частіше неприємностей завдають батьки. Коли їм щось не до вподоби, вони організовують якісь комітети, пишуть листи до міністерства, вимагають звільнення з посад. Я не здивуюся, якщо ця пані вчинить так само.

— Напише до міністерства?!

— Припустімо.

— Ви гадаєте, що це можливо?

— А чому ні? Крім того, я добре пригадую цю історію з учителькою катехізису.

Мабуть, директор зауважив питальний погляд секретарки, але нічого не хотів пояснювати, бо сказав:

— А-а-а, ви ж тоді в нас ще не працювали. Колись розкажу. Зараз не маю сили, — закінчив він і додав: — Нині я піду раніше. Мушу якось пережити цю розмову. — І зник за дверима.

Секретарка важко зітхнула. Вона вже збиралася зачинити кабінет, та раптом її ноги повернулися назад і почувся здивований голос:

— Ви були тут весь час? Я геть про вас забула. І що, зарядилися ваші батарейки?

Це було останнє, що встиг записати пан Анджей у директорській приймальні. У Камілиній кімнаті запала тиша.

— Ні фіга собі! — озвався Мацек.

— А тато знає, що ти це бачила? — поцікавився Войтек.

— Та я взагалі не знаю, чи йому відомо, що це записалося. Він не знімав, бо ж видно, що картинка висить.