Стефан Грабинський - Саламандра (збірник)

– Йди до мене, Єжи! – кликала Кама.

Я сів поряд, упиваючись гармонією і чарівністю її рухів. Гнучке, обтягнуте матерією тіло звивалося переді мною у невловних постійно змінних контурах.

– Камо! Ти схожа на чарівну золоту ящірку, яка гріється на сонці.

Вона схопилася, наче від удару; у дивних оксамитових очах спалахнули вогники гніву:

– Як ти смієш?

– Камо, що з тобою, хіба я образив тебе? Просто ні з того ні з сього промайнуло порівняння.

– Не терплю подібних порівнянь, – відповіла вона і знову відкинулася на канапу.

– Пробач мене, Камо.

Мовчки обвила мене руками і пригорнулася. Закрутилася голова, солодкий тремт пронизав мене. Десь в туманній далині промайнула печаль блакитних очей і розтанула – пурпурова завіса пристрасті негайно затулила видиво. Я пестив молоде, запашне тіло, мої збожеволілі губи впивалися медом дівочих пружних грудей, а руки з насолодою занурювалися в мідне руно волосся, пропускаючи крізь пальці струмливе безцінне їхнє золото.

Раптом мої губи, блукаючи по її стегнах, натрапили на перепону: широкий чорний шалик вкривав частину тіла між лівою пахвиною і стегном.

– Скинь шалика, Камо! Хай губи мої вберуть кожну клітинку твого тіла.

Вона міцно притиснула долонею шалик і рішуче відмовилася.

– Не можна.

– Та чому ж?

Засміялася зухвало.

– Не будь дуже цікавий! Можливо, згодом, коли ми ближче пізнаємо одне одного, я тобі все поясню. Втім, чи так вже це необхідно? Ти неподільно володієш мною.

І вона провела пальцями по моїх грудях.

– У тебе шкіра ніжна і біла, як у молодої дівчини. Чи не приймаєш деколи молочні ванни?

– Не вигадуй! Дуже дороге косметичне задоволення.

Вона не відповіла. Лише почастішав подих і пристрасно здіймалися перса. Рука її блукала по моєму тілу, білі тонкі пальці наче насичувалися чарами дотиків.

Час ішов. Десь близько сьомої вечора, коли кімнату осяяв восьмипалий павук-люстра, ми обоє вже стомилися пестощами. Спершись плечима до килима над канапою, сплівши руки, дивилися ми невідривно одне на одного в божевільному захваті.

– Що за медальйон? – запитала вона раптом, торкнувшись моєї шиї.

– Пам’ять, – неохоче пробурмотів я, намагаючись струснути любовне заціпеніння.

Вона поклала медальйон на долоню і відкрила.

– Лиши це, Камо, прошу тебе.

– А! Волосся! Ясно-попелясте волосся!

Я вирвав медальйон у неї з рук.

– Таке тобі дороге? – запитала насуплено. – Мабуть, її волосся, чи не так? Тієї красивої панни, з якою ти був на маскараді?

– Так, це волосся моєї нареченої.

– Ха-ха-ха! Що за сентимент!

– Перестань, Камо!

– Чому ж? Хто ж мені заборонить?

– Прошу тебе, – додав я лагідніше, – не варто зараз про це. Добре?

– Терпіти її не можу! – прошепотіла мстиво.

Я мимоволі затремтів.

– Чим ти займалася, коли я увійшов до тебе? – запитав я, щоб перевести розмову на іншу тему.

– Чекала тебе.

– І дивилася вглиб цієї чаші? – сказав я, підходячи до столу, де в центрі намальованого крейдою кола стояла золота чаша. – Що тут? Вино?

– Вода. Чиста вода, тільки намагнічена.

– А що означають знаки на крейдяному колі?

– Символи семи планет. Коло з хрестиком внизу – знак Венери; у її сфері відцентрова сила долає зовнішні впливи.

– Ти на знаку Венери зосередилася, коли я увійшов?

– Ні. Та стадія операції минула значно раніше. При твоїй появі я шукала вже результатів – шукала на поверхні води віддзеркалення твого обличчя.

Я перелякано зиркнув на неї.

– Ти привернула мене магією! Так нечесно, Камо! Навіщо тобі така перемога?

– Поки що інакше не вдалося б; довелося спочатку відторгнути ворожий вплив, який раніше від мене опанував тобою. Тепер я не потребую таких штук.

І недбалим рухом руки перекинула чашу. Розлита на столі рідина довгою вузькою цівкою почала стікати на підлогу.

– Ти надто самовпевнена у своїй привабливості, – зауважив я роздратовано.

Вона невимушено розсміялася.

– Так, я цього не приховую. До того ж я пізнала тебе сьогодні достатньо. Ти вже мій, Юрасику!

Вона схилилася до мого обличчя і легенько дмухнула в очі. Тепла хвиля пронизала усе моє єство.

– Яка ж ти прекрасна, Камо! – мимоволі повторював я.

Вона тим часом дістала з креденса пляшку і дві чарки.

– Marescіallo rosso antіco, справжнє, – заохочувала вона, наливши по самі вінця келих червоним плином. – Не бійся. Я тебе не отрую.

Ми випили. Вино прекрасне, міцне, його доброчинна сила підкріпила мене, розливаючись по жилах. З келихом в руці я вперше уважно оглянув кімнату.