Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Я дивлюся на лікарку, вивчаю риси її обличчя, форми тіла й мені все в ній подобається. Мені робиться сумно, коли сеанс кінчається, і мені треба йти додому. Я дивлюсь на неї, як закоханий. Вона кладе лікті на стіл, сплетає руки під підборіддям, уткнувши голову в круглі маленькі плечі, усміхається до мене й питає, як я себе почуваю. Я дивлюся на брошку з васильками й бентежусь. За кожним разом, коли я їй кажу, що не пив, вона радіє так, наче я їй роблю якусь велику послугу.

Вона мені подобається. Я питаю себе: чи люблю, чи гіпноз? Лікар-женщина і хворий поет. Це ж романтично. Я вже міркував. Як сказати їй про те, що я її кохаю. Може, зручніше написати листа? Звичайно, я її люблю. Я в цьому переконаний. Я тільки про неї й думаю. Хоч де б я був, що б робив – я ні на секунду про неї не забуваю. Одного разу вона мені навіть приснилась. Так: я її люблю і люблю свіжо, юно, як перший раз в житті. Буває ж так, що зустрічаєш на дорозі свого життя людину, яка вертає тобі першу юність, першу любов і ти юнієш. Вона освіжила мене. Вернула мені молодість, бадьорість, і я ожив. Коли я заходжу до її кабінету, то мені здається, що я перегортаю ще одну сторінку якогось французького роману, головними героями якого жінка-доктор і хворий.

Я приходжу до кабінету, сідаю біля столу й мовчу. Дивно, що я не находжу, що казати. Я такий колись веселий, балакучий, моторний сиджу й мовчу. Дивлюсь на брошку з васильками або на стіл і мовчу. Їй треба розповісти про своє здоров’я, чи не пив, чи не тягне пити, як я борюся з собою, чи не спокушав хто, чи думаю я про те, що мені треба змінити своє оточення? Все це мені треба розповісти, а я сиджу й мовчу. Так хочеться мовчати.

– Ляжте.

Я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Вона встає із-за столу з міцно стуленими губами, тримаючись однією рукою за брошку, дивиться кудись убік і йде до мене. Бере мою руку в свою і трохи думає. Вона дивиться кудись убік і думає. Я дивлюся на профіль її обличчя і з острахом думаю: ось зараз вона повернеться до мене всім своїм лицем, і я не встигну освоїтися з своїм становищем… Мені подобається її майже римський ніс. Вона з профілю велична й дужа. Ось лице повернулось. Чорні глибокі очи. Вона дивиться на мене, її рука поволі піднімається і торкається мого чуба. Я не міг довго дивитися в її очи і заплющив свої.

– Повіки ваші важчають. Згуки, що навколо вас, вас не турбують. Вони пішли від вас далеко, далеко. По всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота. Вам приємно тут відпочити, відпочивайте. Засинайте. Спіть. Спіть. Засинайте!..

Мені робиться легко й приємно. Мені хочеться взяти її руку, що тепло лежить на моєму чолі, ніжно любляче пригорнути до своєї щоки, до шиї, але я навіть не смію поворухнутися. Мені стало легко й приємно. Я засинаю.

Я себе яскравіше пізнаю. Я пізнаю де я. Я вулицею Революції йду додому. Я йду додому. І в моїй уяві виразно стоїть постать лікарки. Я люблю її, вірю їй і роблю так, як каже вона.

Вона сказала не пити.

І я не п’ю.

Гантке – завод фірми Гантке у Дніпропетровську.

Фанза – хата.

Ходя – господар.

Дзян-дзюн – щось як губернатор.

Наргіле – чубук од кальяна.

Кана – піл, довга, широка лава.

Хунхуз – розбишака.

Персонажі роману «По вогонь» Ж. Роні.

Строк – комора.

Ґаблі – вила з трьома гостряками.

Москалики – так у Європі називали тарганів.

Михайло Туган-Барановський (21.11.1902—5.10.1986) – син відомого ученого-економіста і члена Центральної Ради, з 1919-го до 1925-го жив на еміграції, з 1926-го – у Харкові, з 1930-го – у Москві. Писав українські вірші («Нова Генерація»). Був учасником війни, з 1950-го і до смерті жив у Волгограді, де видав кілька романів.

Молоч – молотьба.

Псєнка – найгірше сіно.

Походні – смолоскип.

Тебе – жінку дуже люблю.

Люби мене – жінку.

Балагола, балагула – єврейський візник.

Тут і далі у вірш вмонтовано імена українських отаманів з періоду Першої московсько-української війни: Кость Блакитний, Пилип Хмара, Яків Щириця, Орел (Яків Гальчевський), Євген Ангел, Гайовий (Іван Грисюк), Семен Заболотний, Михайло Брова, Юрко Тютюнник, Зелений (Данило Терпило).