Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Я всосався в оточення, що було мені таке далеке… Мені зараз чудова пудра, духи пахнуть прекрасною жінкою. Мене тягне до ресторанного шуму, музики так, як колись тягло до невідомого, до далекого… Я стаю не громадською людиною. Колись я відчував боротьбу до сліз на очах. Так я тепер з завмиранням вислухую плач ресторанної скрипки й роялю. Колись я таких, як я тепер, звав гнилими, віджилими типами, колись я на таких, як я тепер, дивився з презирством. Колись я таких, як я тепер, вішав би, щоб не погнили нового молодого світу. Я почуваю, що гнию. Я почуваю, що падаю в прірву й нізащо вхопитися. В мене зовсім інший світогляд, в мене нікудишня пам’ять. Я починаю лякатися. Що читаю – зараз же й забуваю. Правда, може, це тому, що я читаю безладно, як попало, не стежу за собою, не працюю над собою. Треба ж читати розмірено, прочитав і подумав, перевірив у собі, засвоїв, а тоді ще… Так, здається, Антуан Альбала І сказав: «Одни желудки поглощают много и ничего не переваривают, другие поглощают мало и переваривают все». Так, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Кінець. Я не живу. Ось мені здається, що біля мене труна і близько-близько цвинтар. Я бачу свою самотню могилу, посипану жовтим пісочком і нікого-нікого немає біля неї. Я в думці погладив рукою по оббитій білій матерії всередині чорної труни. Ось тут я буду лежати. Стало мені моторошно і вчувається мені те, що я десь вичитав: «Самая жалкая жизнь в тысячу раз лучше самой красивой смерти».

А може, жити? Та ж мені треба багато зусиль покласти на те, щоб узятися серйозно до своїх обов’язків. А чи ж я зумію? БУПР. Ось іще й БУПР. Я почуваю себе в ньому так, як наче мені одрубано руки, ноги й велено бігати та робити руками якусь будівлю. Мені чогось згадався твір Шарля де Костера «Пригоди Тіля Уленшпіґеля». Син Клааса Уленшпіґель хоче в клітку посадити пташку. Клаас сказав йому:

«Що ти робиш?»

«Хочу зловити пташку й посадити в клітку, годуватиму її зерном і слухатиму, як вона мені співатиме».

Клаас сказав Уленшпіґелю:

«Посади її в клітку й нехай вона тобі співає. Давай і я тебе посаджу в клітку, годуватиму тебе, і ти будеш мені співати. Замкну тебе на залізного засова. Ти любиш бігати й не могтимеш побігти. Ти лежатимеш в холодку, коли тобі буде холодно. Лежатимеш на сонці, коли тобі буде душно. Колись у неділю ми поїдемо з дому і вернемось хтозна коли. І знайдемо тебе вмерлого».

Уленшпіґель відчинив вікно й випустив пташку. І пташка полетіла на волю. На волю! Воля! Яке приємне, кругле, гладеньке й миле слово: воля. Мені хочеться на волю!

А може, жити?

Мені хочеться жити.

Я вирішив не пити. Ось я в наркодиспансері. Я сам не в силі кинути пити. Надто глибоко втілився алкоголь в мою кров і тіло… Моя сила волі похитнулася. Я як раб падав перед катом-алкоголем на коліна та цілував йому брудні, гидкі руки й ноги. Я понижався перед ним, падав ниць і слухав його, як слухав свого володаря полонений. А він, мій володар-алкоголь, глибоко запустив свої зелені пазурі у фібри всього мого єства, пронизав наскрізь моє серце, виснажив його… І я не в силі боротися зі своїм катом сам. Я прийшов за допомогою до лікарні. Я відчуваю, що лікарка, яка ось зараз розмовляє зі мною, бажає мені добра. В її чорних, великих, круглих очах багато щирості, материнської любові й ще чогось такого доброго, теплого, що не можна зловити, хіба лише відчути. Коли вона з очей здіймає густі чорні вії і дивиться на мене, я опускаю свої очи вниз. Коли в куточках її тонюсіньких губ засяє усмішка, я почуваю себе на десятому небі, а коли вона сувора, мені робиться сумно. Вона пильно й глибоко подивилась на мене й виразно сказала:

– Прийдете завтра о 12-й годині дня.

І я спішив на цей час до неї. Я йду й чую: 12 година, 12 година. Я бачу очи круглі, чорні, єврейські очи. Вона дивилася вниз, потім густі вії звела вгору й на мене глянули великі, чорні очи. Вона сказала прийти о 12-й годині і я спішу. Я мушу бути о 12-й годині в лікарні. Мене зустрів один знайомий, що давно мене не бачив, він хотів щось розпитати й здивувався коли я замахав рукою, мовляв, вибач, спішу, мені дуже ніколи.

Я сиджу в кабінеті своєї лікарки, біля столу, за яким сидить вона, і почуваю себе ніяково. Вона поклала лікті на стіл, сплела руки під підборіддям, пірнула головою в маленькі плечі й дивиться в мою душу. Я слухаю докори своєї лікарки й розглядаю її. Чорне волосся ладненько згорнуте назад і від цього півкругле чоло стає світле. Брови чорні і так само, як чоло, півкругом лежать над очима. Трохи римський ніс пасував до її чорних очей, до туго стиснутих тонюсіньких губ, надавав її обличчю якоїсь серйозності й величності. Все її неї було до речі. Навіть велика брошка на грудях, з малюночком у кілька васильків і чорненький ніжний пушок над куточками губ і чиста, гладенька переконлива розмова. Коли лікарка говорила про велике зло алкоголю і застерігала мене від нього, в неї на переніссі збігалися брови, а коли вона говорила про моє майбутнє без алкоголю, її лице просвітлювала мила усмішка й мені було радісно. Звичайно, я ніколи не буду пити. Я готовий її слухати. Я буду робити так, як вона каже. Я відчуваю, що вона хоче мені добра… Я дивлюся на лікарку і кажу собі в думці, що на тлі моєї дійсності виринула людина, яка всім своїм єством бажає мені добра.