Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Так. Я глибоко в це вірю.

Вона мені сказала:

– Ляжте!

І я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Лікарка встала з-за столу й підійшла до мене. Коли вона йшла, я помітив, що в неї легка й струнка хода. Сама вона повна, кругла, в її рухові відчувається багато рішучості й мужності. Вона сіла біля мене, взяла мене за руку і звеліла мені закрити очи. Потім легенько торкнулася рукою до мого чуба. Я відчув у цій руці якусь відданість і жалість до мене. Мені хотілося плакати й вірити цій руці. Рука м’яко й тепло рухалась у мене на голові, торкалася мого чола, а я стиснув міцно губи і слухав лагідний, повний щирості й могутності голос лікарки. Вона запевняла мене, що алкоголь зводить людину нанівець, що коли я буду й далі пити, то дійду до того, що валятимусь під тином; ніхто на мене не схоче глянути. Вона казала мені, що я потрібен суспільству, що мені треба назавжди відмовитись від горілки й стати тверезим громадянином нової країни. Вона наказувала мені не пити. Я слухав її з заплющеними очима і здавалось мені, що це сниться, що це я уві сні чую таку чисту, прозору, могутню і надхненну промову.

– А тепер відпочиньте, – казала вона, – одпочивайте. Звуки, що навколо вас, вас не турбують, вони далеко, далеко, ви чуєте лише мій голос.

І справді шум хворих в почекальні зразу перенісся кудись далеко, я ледве чую їхню розмову. Мені чути виразно голос лікарки:

– Повіки ваші важчають, по всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота, вам хочеться спати. Засинайте. Вас нічого не турбує. У нас вам гарно-гарно. Засинайте. Засинайте.

І я засинаю. Мені щось невиразне сниться.

Я глипнув очима. Лікарка сидить за столом і щось пише. І потім, не міняючи своєї пози, вона лише зняла вії вгору й чорні, великі очи глянули на мене.

– Закрийте очи.

І я заснув.

Сьогодні я дізнався, що моя лікарка має міцне прізвище. Прізвище з приміткою каменя. Міцне і впливове прізвище. І вся вона впливова. Вона сказала мені не пити і я не п’ю. Я її слухаю і спішу до неї. Мене тягне до неї, як шматочок сталі до великого шматка магнету. Я спішу до неї, почути її лагідний і впливовий голос, відчути на собі силу її очей. Я спішу до неї озброїтися зброєю, тією зброєю, якою я мушу боротися з зеленим змієм алкоголем. Я відчуваю цю зброю і в словах своєї лікарки, і в погляді, і в рухові й навіть у прізвищі. Я подумав: як славно бути такою людиною, як вона. Вона має величезний успіх в житті. Я десь вичитав: «успех в жизни зависит исключительно от способности привлекать к себе людей или оказывать на них влияние». Я особисто відчув на собі й те, й друге. Вона і приваблює мене до себе і справляє на мене велике вражіння.

Зустрів поета Голосного. Він не поїхав додому. Він обшарпаний, лежить без пам’яті на базарі під гнилим рундучком. Ввесь мокрий. Все, що він їв, викидав на себе, біля себе. І не пізнати його.

Це щось навіть не подібне до людини, а якась копиця старого ганчір’я з приміткою брудного тіла, закиданого пережованою і неперевареною їжею. Запив хлопець. Шкода мені його стало. Я підійшов до нього, забалакав, але він щось промимрив і заснув.

Мені яскраво уявилася моя лікарка. Мені згадалися її слова, де вона каже, що коли я не кину пити, то дійду до того, що буду валятися під тином. Вона мас рацію. Я ніколи нізащо не буду пити. Я зараз працюю над одним великим твором. Починаю знову втягуватися в громадське життя. Мені розвидняється. Я дужчаю, я одужую. Кілька раз до мене приходили товариші, кликали «обідать» і я обманював їх, що ніяк не можу, бо в мене отакі й отакі справи. Такі справи, що аж ніяк не можу. Одного разу в їдальні бачив випивку. Мені кортило випити й тут же яскраво уявилася постать лікарки. Я чув її слова: «ви не будете пити. Ви не маєте права пити. Не маєте права. Ви не будете пити». Я відчуваю на собі круглі чорні очи й одвертаюся від горілки. І кожний раз, коли я мав нахил випити, мені здавалося, що я цим ображаю свого лікаря, що я цим зроблю їй боляче, що я після цього не зможу дивитися їй у вічі, що я буду негідний ступити ногою до її кабінету… А мені так хочеться в ньому бути. Я нетерпляче чекаю того часу, щоб іти до лікарки. Коли я в почекальні чекаю на прийом і завше, як відчиняються двері: вгадую, що йде вона лікарка. Вона виходить і ледве помітно киває головою на моє привітання. І я тоді особливо яскраво помічаю величність її руху, трохи римський ніс і міцно стулені тоненькі губи з ніжним чорненьким пушком над куточками. Коли вона проходить повз хворих, то наче нікого не помічає, а на сеансі розказує мені, що робив і що говорив я в почекальні.