Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобриція була більшої чи меншої шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати її кревних, чи може також, що легше, у міських книгах у Львові, де часто зустрічається ймення Бобрів, Бобрків і Бобреків, то нічого у суті питання не змінить.

Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний італієць кохав ще тоді, коли сидів на львівській бруківці сумний і вимучений; ніколи про неї не забуде дослідник минулих часів: про Ганусю, що вино золоте розносила.

З усією рішучістю й упертістю твердила вірменка Дзеган, що ніколи ні була, ані є дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невільницею, в невільному стані у нього мешкала, мов річ, яку Юрко міг продати так само, як рибу зі свого ставу, як збіжжя із заораного поля…

З усією рішучістю й упертістю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львівського вірменина Григора Чорного, від миті шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди і є нею й досі…

«Дружина чи невільниця?» – ось питання, яке мав розв'язати міський суд міста Львова 9 квітня 1449 року.

Біла Дзеган була білою настільки, що всі звали її по-русько-му Білкою. І саме під таким іменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привілеїв законної дружини розглядалося за обставин, які геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тоді під час судових розправ ніхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторіччя знов-таки не була у львівській землі добою ідилічного романтизму, коли могло йтися про пута Гіменея чи про золоті ланцюги кохання.

І якщо тоді, 1449 року, на суді впало з вуст Білки слово «неволя», «невільний стан», то його варто сприймати у всій дикій буквальності варварського звичаю, який за тих часів іще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який інший товар. Адже за тих самих часів і перед тим самим львівським судом Станіслав зі Щепєжова присягав, що не продавав жидові вільної жінки, а всього-на-всього її… заставив. Італієць Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станіславові з Ґури дві марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрій із Сєнна на Мазовшу, який за дві копи грошів продав вірменинові Іванісу парубка, що його такий собі Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свідках і при могоричі. І, зрештою, Мардохай, єврей із Галича, гірко бідкався, що йому втекла невільниця, а він бо ж купив її за 6 кіп грошів. А та на це заявила, що була куплена не за 6 кіп, а лише за копу – коли ще була дитиною.

Нам невідомо, які були домашні стосунки між Юрком і Білкою, важко й збагнути суть судової суперечки між цим сумнівним подружжям. Досить і того, що з юридичного боку Білці було, знати, куди вигідніше виступати в ролі невільниці, тоді як Юркові розходилося в тому, щоби суд визнав її за законну дружину. Адже саме такий присуд дозволяв йому в подальшому вимагати від Білки повернення якогось документа на долю в його майні, котрий він оцінював у п'ятсот гривень, ще якогось привілею на ведення прикордонних спорів вартістю у сто гривень, ста марок готівкою і, зрештою, віна, що складалося з ковдри, хутра, подушок та інших речей загальною вартістю сто гривень. Білка ж, принаймні на її думку, взагалі не була зобов'язана повертати всі ці речі, якби виявилося, що вона була тільки рабинею Юрка з Мальчиць.

Заки подружній конфлікт між Юрком і Білкою вилився у вищезгадані вісімсот гривень судової претензії, він мусив достатньо довго визрівати в самих Мальчицях. Акти міста Львова, з яких ми почерпнули цю історію, не подають безпосередніх відомостей про це, проте дозволяють зазирнути до казана, в якому варилася подружня чвара між затятим русином і хитрою вірменкою.

На луках, ставках, пасовиськах і ріллі підльвівських Мальчиць сиділи з давніх-давен троє братів, шляхта східного обряду: Юрко, Гринь і Федорко. їм була притаманна непогамовна запеклість старого руського боярства; нестримна гарячність, ґвалт, наїзд, грабунок були їх насущним хлібом. Мила родина постійно чубилася й між собою, і то в розмаїтих комбінаціях: то Юрко з Федорком, то Гринь із Юрком і Федорком, або ж усі троє з сусідами. Були вони хрестом Господнім для такого собі Длута, солтиса із сусіднього Поріччя. І навіть сам львівський архиепископ Ян Жешовський регулярно вносив на них скарги за ґвалт, за переорання ґрунтів, за скалічення своєї челяді тощо. Юрко мав навіть цілу банду «таких же добрих, як сам» і на їх чолі гнобив як нещасного солтиса, так і ґрунти архиепископа, як свого кревного брата Федорка, так і якусь дівицю Анну з Каміньполя. В тієї останньої Юрко відібрав корову і присягав потім, що не має й гадки про жодну корову. Попри те міський суд наказав йому повернути ту корову впродовж тижня. За іншим разом він відповідав за рибу, яку виловив із Федоркового ставу ятером і врешті за наїзд на чужу ріллю й за те, що забрав чуже рухоме майно до свого будинку на львівськім передмісті. У цьому будинку як сам Юрко, так і його банда: Гринь, Зан, Семен і Марек – чулися у безпеці перед помстою сусідів.