Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Але найворожіше дивилася душа співрозмовника кардинальських бесід, коли швидка дівка з-під зеленої віхи не пам'ятала про домовлені побачення, коли сміялася негідниця з натхнення латинської музи, коли від п'яного натовпу брала все: поцілунки та гроші. Тоді Каллімах був цілковито подібний до декадента сьогоднішніх часів, метав похмурі слова, крик зраненої душі ніс по готичному Львову або понуро потягував напій Бахуса, що ніс, як вода з Лети, забуття.

У такі-то хвилини він також погрожував, що за зневажене кохання помститься Фаньолі Зевс громовладний, що Посейдон тризубом її своїм дістане і Діана стрілою серце її прошиє…

Сьогодні з такої погрози дуже розсміялася б львівська дівчина, та й Гануся, попри поетичне ім'я Фаньоля, не надто багато видно мала поваги до повелителів Олімпу і до нестерпного італійця, що на чолі цілого почту грецьких богів крокував під зелену віху, до винярні.

Раптом, посеред тієї поетичної зливи, грянув грім. Лиш не Зевс громовладний випустив його із своєї руки, а значно ближчий сейм у Пйотркові, ухвалюючи рішення видати Каллімаха папі Павлові II як такого, що готував замах на главу Костьолу. Папська вендета сягнула навіть до Львова, а водночас з нею з'явився перед очима поета привид понурих казематів у підземеллях замку св. Ангела і жовті хвилі Тибру, в котрих зникали трупи засуджених смертників.

Отож знову змушений був утікати наосліп поперед себе. Здавалося, що його, співця, вже навіть грецькі боги покинули. І у таку-то чорну годину залишився з гуманістом лишень Григорій з Сянока, львівський архиепископ, та тільки Фаньоля, львівська дівчина.

Саме в той час над берегами Золотої Липи, посеред лісів і боліт, недалеко від Перемишлян, Григорій з Сянока добивався для спадкового архиєпископського села Дунаїв назви містечка. Сам там охоче і часто перебував, а зараз, у хвилину тривоги, привіз у той затишок італійця, знаючи, що буря над його головою рано чи пізно стихне, а у такому Дунаєві не знайде його навіть сам папа Павло II. За Каллімахом потягнулася також Фаньоля, і така мала, проте дуже особлива компанія: архиепископ, поет і з-під зеленої віхи дівчина опинилася над чарівним дунаївським ставом.

Було то дивне товариство, але на ті часи, на переломі середніх віків, траплялися і такі особливості. Зрештою, Фаньоля не могла нічим скомпрометувати оселі в Дунаєві, бо ж вроду її оспівав славетний гуманіст, а сам архиепископ, що «від природи певним чином до цноти призначений», зовсім не зважав на злісні людські язики.

Отож, бажаючи справити гуманістові приємність, він часто запрошував до свого столу львівську дівчину, а сам навіть латинським віршем кпив з Каллімаха та його любовного запалу. Останній відповідав йому також латинськими епіграмами, і так вони там в Дунаєві забавлялися: архиепископ, поет і… з-під зеленої віхи дівчина.

А коли у 1472 р. Філіп Каллімах Буонакорсі виїжджав на широкий світ до Кракова, де його чекали великі почесті та королівська прихильність, то поряд зі схлипуваннями та сльозами Фаньолі, що пливли немов рясним потоком діамантів, віз у подорожній торбі тридцять дві елегії і двадцять вісім епіграм, написаних на честь… от такої собі дівчини, що вино під зеленою віхою розносила у винярні.

Він пішов до вершин, а вона заміж вийшла, вродлива дівчина, і отак з великого кохання залишились лиш оті епіграми та елегії, котрі Каллімах на багато рук та примірників наказав переписати і на них-то свою поетичну славу збудував серед знайомих…

Бідна львівська дівчина! Нібито славу її принад розніс по світу щасливий коханець, нібито про неї ще довгі роки не забував і все божественною Фаньолею називав, однак, з часом спогадів свого любовного шалу у винярні соромитися почав, а самі елегії вигладжував неодноразово, поправляв, сміливі, нескромні, нестримані місця перекреслював і навіть сільське походження Фаньолі зміг одягнути у брехливу оторочку шляхетського пурпуру…

Немає, зрештою, нічого дивного, бо став Філіп Каллімах у Польщі великою людиною і було соромно королівському приятелеві, що колись був він закоханий… в таку-от собі львівську дівчину з-під зеленої віхи.

Отож з повною безцеремонністю поета і сьогоднішнього парвеню дав своїй коханці стрия-магната і навіть написав це в історії варненської битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрітіус, стрий божественної Фаньолі.

I перекрутив метрику львівської дівчини так, що сьогодні даремно шукають історики справжнє ім'я тієї, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською піснею.