Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Часу, одначе, немало прожив він тут разом із нами,
Пам'ять лишив по собі, що не ганьбить його честі.

Долі страшної бажання – життя нам лишити й померти,
Тож бо рушаймо і ми, куди наш відійшов милий пастир.

Як я хотів би отут, на зеленій травичці, присісти
Разом з тобою, якщо ти мене побажав би послухать!

Часто мовчанка – не поміч стражданням, давай поговорим,
Завжди людині від милих розмов на душі стає легше.

Кізонька, голос сопілки почувши, від радості скаче,
Більше радіє, одначе, якщо двоголоса заграє.
Геть свої думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, —
Це утікає зима й золоте наближається літо.
Разом із ним після хмар грозових до нас радість приходить.
Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув:
Друзів багато прекрасних ми втратили зовсім недавно.
Ось плугатар із дідуських полів у Перемишлі славнім
Труду чимало віддав, орючи там широкії ниви.
В місті оцім ще не бачив ніхто йому рівного мужа,
Пастирську службу латинян щоб знав так, як він, і щоб вірним
Завжди ласкаво сприяв, ворогів же умів відганяти,
Вдень-бо й вночі недалеко овець його й біля вівчарні
Люті грабіжники й різні злодії постійно блукають.
Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримає,
Хто ж в ній похований, свідчить про це нам віршований напис:
«Тут спочиває вівчарні підгірської пастир побожний,
Всюди відомий Іван, що з дідуської ниви походив».
Далі, між друзями нашими був і той Вовчик блаженний,
Що вовноносних прекрасно зберіг наших кізок жадібних,
Також йому підкорялась тоді уся руська громада,
Тигри вірменські боялись його, хоч і був він ласкавий,
Руськії леви дрижали, хоча справедливим вважався.
Тож, бородаті цапи, ви скажіте усім, хто питає,
Де отой Вовчик тепер і в яку він вівчарню подався,
Прахом він тлінним вже став, очевидно, і так спочиває,
І не воскресне (о доле!) тепер, у біжучому році.
Знову ж Старецький, мій друже хороший, славетна людина,
Чи ж про заслуги його не дійшла вість до самого неба?
Гори, що славитесь буйними травами, вас я вітаю!
Він мав садибу у вас, і для наших овечок поживу
Щедро давав, і відкрив там для них життєдайні джерела.
Тож застеляйте тінисту печеру під листям пахучим,
Ладан паліть на могилі, скропивши себейським напоєм,
І додавайте постійно цілющий бальзам по краплині,
Вдосталь хай буде ще й тут, на могилі, плакучої мирри.
Хай же зберуться всі тут, де така спочиває турбота,
Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гідні.

Тож скажи нам, кобзо моя,
Що уміє дума твоя.
Кращої нема в устої
Від людини лицарської!
Йде на краї пограничні,
Як льоди зійдуть північні,
Й видно ген поля безкраї,
Зелен-травами зіткані!
Глянь, діброви листя вкрило,
Птаство різне налетіло,
Звірі зграями гасають,
І роями рибки грають.
Селянин до них охочий
Сіті по воді волочить.
А стрілець із охорони
Вцілить звіра без загону.
До непрохідних порогів
Дніпровий козак убогий
Пливе човном не без страху
«Худою жив соломаху». [1] «Худою жив соломаху» – ці слова в оригіналі подано українською. Слід розуміти так, що козак живився пісною соломахою.
Воїн у міцнім ладунку
В таборі шука рятунку
Після скромного обіду
У сторожі зникне з виду
В крузі випробує коні
Або списа в кільце вгонить.
А коли заб'ють тривогу
Він із табору – в дорогу
Під святими хоругвами
Кличуть труби із бубнами.
Він біжить по переліску
Чи для слави, чи для зиску.
Юні там на герць виходять,
Часто-густо в крові бродять.
Як впаде палаш кривавий,
Кров стікає рукавами.
А другому бистра стріла
Серце тепле остудила.
Третій, кіньми потоптаний,
Вже ніколи більш не встане.
Ворог ряди прориває,
Військо флангом відступає,
Переможець невблаганний
Навздогін наносить рани.
По трофеї, знать, ходили,
Геть лицарство потомили,
Що вертає з труду свого,
Віддаючи славу Богу,
І сприймає все як ласку —
Перемогу і поразку.
Як би битва не кінчалась —
Богу слава щоб дісталась.
Боже, маєш в своїй печі
Лицарського люду речі,
Бідний воїн просить в тебе,
Щоб воздав за нужду в небі.