Крім книжок, які походять від чорнокнижників, людова віра розказує також про старі образи, що колись були власністю тих казкових осіб. Тим образам приписують однакову силу, що і книжкам. Одна баба з Літиня оповідала мені, що коли тому десять літ назад украли злодії у неї пару коней, вона удалася до Стрия до знайомої на цілу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкої з одним вікном ворожчиної хатини, баба достерегла відразу середньої величини образ, завішений на стіні. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годі було на нім розпізнати що. Перед ним горіла лоєва свічка, а стара ворожка, розвідавшись у неї, в якім ділі вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотіла щось до него довго, наче б молилася, а опісля обернулася до баби тай сказала їй:
– Коні ваші украв недалекий; але ви їх не одпитаєте, злодій давно їх продав; колись сам вам признається.
– Тай так сталося, як сказала, – скінчила баба. – Коні пропали, як камінь у воді. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивів мої коні зо стайні вночі тай продав жидам в Роздолі за песі гроші.
Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другі часті тіла і тим способом привертав недужим їхнє здоров'є.
Григорій Чуй Русин із Самборо
(1523–1573)
Народився в родині симбірського шевця. У Краківському університеті здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Був ректором ліцею в Перемишлі (1547–1550), потім ректором Львівської школи (1551–1553), з 1563-го став професором Краківського університету.
Писав поеми, панегірики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подається, переклав В. Маслюк).
Й нивам поспішно почне посилати свої подарунки;
Тільки одягне у шати нові вона голі дерева,
Зараз же десь там під деревом в тіні стрічаються разом
Кастор і Поллукс, гірські пастухи, обидва сармати.
Хлопці на вроду красиві і в співі митці знамениті,
Розумом рівні й однаково також вони красномовні.
Силу однакову думка у кожного серці леліє,
Різний, проте, в них вогонь, хоч однакове гріє їх місце.
На мураві приліг Кастор, об дерево Поллукс обперся.
В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботі,
Мовчки в задумі сидить він, а Поллукс увесь час говорить,
Першим почав він, звернувшись до Кастора-друга словами.
Поллукс
Друже, чому ти сумуєш, підперши обличчя рукою?
Чом же байдужа правиця твоя до сопілки дзвінкої?
Горе яке ж то в обличчі твоїм сумовитім засіло,
Що не промовиш ні слова й нічого мене не питаєш?
Завжди, бувало раніш, вигравав на сопілці гладенькій
Чи виплітав ти віночок собі із зелених листочків,
Зараз же мов остовпів і сидиш на землі непорушно!
Кастор
Ти вже не скоро побачиш мене, як співаю веселу
Пісню, як радісно бігають пальці мої по сопілці,
Як я корзини плету, увінчавши віночками скроні, —
Інші турботи у мене тепер, не до втіх мені зараз:
Пастир мій Дафніс, якого любив я безмежно всім серцем,
Щойно пішов із життя, і печаль мою душу терзає.
Тільки один він давав моїй музі натхнення до пісні,
Я ж всі таїни його невідомі скривав і, востаннє
Голос звернувши до нього, закрив свої очі поблідлі.
Скорблять по ньому сільські божества: ореади, дріади,
Флора і німфи лісів та полів, нереїди й русалки,
Часто до нього приходять сільвани й сатири із Паном,
Навіть худоба сумує, побачивши нашу скорботу,
Трави толочить ногами та воду в річках каламутить
З горя й печалі, бо втратила радість свою невимовну.
Поллукс
Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навіть небесні
Плачуть, коли, очевидно, дощі ллють із хмар безустанно.
Кастор
Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!
Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!
Кожен чимшвидше іде уперед своїм кроком почесним,
Швидше прибуде до зброї, якої уникати потрібно.
Поллукс
Справді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,
Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають.
Кастор
Нам, пастухам нещасливим, з'явилося віще знамення,
Й серцем відчули, що скоро зустріне нас горе безмежне:
Саме коли почали із вівчарень виходити вівці,
Камінь, раптово зірвавшись з великої скелі, додолу
З гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вівці.
Справді це був отой камінь, що мав укріпити вівчарню.
Впав він додолу, о горе! Пропали і наші надії!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу