Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

«Божа воля, їх і так більше. Треба по-доброму пробувати. Пішлемо за парохом».

Якось вдалося козачкові пересунутися через варти в село. Прибіг парох і почав переговорювати з бунтарями. Переговори тяглися по північ. А тим часом пан, пані і ціла родина сиділи в гостинній, на тих меблях, що їх пан колись у карти був виграв. Пан то сідав, то вставав, ходив, як тигр по клітці, і сопів.

Пані молилася перед родинним хрестом: «Прости нам, Господи, гріхи наші і помилуй нас!» (Вона нашої віри була, зі старого українського роду походила, і народ любив її). Аж відчинилися двері і увійшов парох. Ніколи не забуду його. Високий, з великим чолом, синьоокий. Такий сильний був, що як ухопив рукою за колесо, то щоб найсильніші коні, а стануть. Співав як соловей, а проповіді такі балакав, що народ з далеких сіл до нашої церкви прибігав. Не було такого, щоб не послухав його. Увійшов обсніжений і каже: «Слава Ісусу Христу!»

Всі кинулися до нього:

«Спасителю наш!»

А він:

«Ласкаві панство. Послухайте, що скажу, і рішайтеся скоро. Знаєте мою прихильність до вас (пані Зофія приходилася йому своячкою), але знаєте, що і народ мені не чужий, я його пастир. Я обіцяв людям, що відберу від вас присягу, що виїдете з села і, поки дідич живий, не вернете туди. Маєтком буде управляти настановлений вами управитель. За те, що сталося нині, нікому волос з голови не спаде. Якщо ви годитеся на те, так присягайте».

«Годимося!» – відповіли всі, крім дідича.

«А ви?» – звернувся парох до нього.

«З огляду на родину мушу згодитися, але коли б не жінка і не діти, я б з ними короткий процес зробив».

«Отже, прошу», – сказав різко парох і відібрав присягу. А тоді вийшов на ґанок і промовив до народу. Його голос лунав серед зимового вітру, як військова команда: «Ручу вам своїм словом, що ціла родина виїде з села і поки пан живий, не верне туди. А тепер прошу, поведіться як слід. Я відпроваджу панські повози поза наші границі, зі мною поїде той з господарів, котрого ви виберете з-поміж себе для контролю. Чи годитеся?»

«Годимося!» – залунало кругом, і парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двір. Пані Зофія припала йому до ніг. Підняв її і посадив на канапі.

«Заспокійтеся. Це, гадаю, найкраща розв'язка, якої тільки можна було добитися. Дітям і так треба ходити до шкіл, а щодо маєтку, то я вже буду добре дивитися управителеві на руки».

Дідич ходив по покою і сопів.

«Дякую вам, отче кузине, – сказав, простягаючи до пароха руку. – Але це вимушена присяга».

«Що?»

«Вимушена присяга, кажу. І невже ж я зв'язаний нею супроти моїх власних хлопів, та ще роззвірених як тічня?»

«Але я зобов'язаний перед ними, а ви передо мною! – відповів рішучо парох, і очі його запалали насилу здержуваним гнівом. – Як чесний чоловік, ви повинні знати, що ваше поведения з селянами було гірше ніж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час і так довго тягнувся. Присяга – річ свята, і ви її мусите додержати. А коли ні, справа буде між вами а мною. Не гороїжтеся! Мене ви не настрашите. Мої предки були більшими панами, ніж ви, перед фізичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боці».

«Отче!»

«Пане!»

Очі їх стрінулися з собою.

В гостинній зробилося тихо. Ніхто не смів пари з уст пустити. Здавалося, що навіть годинник перестав тикотіти. Аж дідич похилив голову.

«Отже?!» – спитав священик.

«Ну, так…» – вицідив крізь зуби пан і казав собі подати води. А парох:

«І ще одно. Заки виїдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою».

«Це родинна справа».

«Я також, хоч і здалека, але до родини належу, а коли б навіть і не належав, то совість велить мені, щоб тая загадка була раз розв'язана, мій пане!»

«Води! Скорше, скорше води! Темно мені. Запаліть більше свічок».

Всі кинулися до пана, і за хвилину він не жив. Стався з ним припадок на тій самій канапі, яку купив за виграні в карти гроші.

Під вікнами почулися крики. Народ бентежився, чому не від'їжджають пани. На ґанок вийшов парох.

«Пан не поїде. Він помер. Не вірите мені?»

«Віримо, але якось дивно».

«Як дивно, то най двох найстарших ґадзів прийдуть і подивляться».

«Не треба, не треба. Най з Богом спочивають».

І розійшлися.

Як поховали пана, за трумною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.

По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасти, що перше.