Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

«Вигідна. Не ти до неї, а вона до тебе притулюється, хоче тебе взяти в свої обійми. А робить це не так нахально, як теперешні «клюбзеслі», знає міру, і не така безугарна, як вони… Люблю старі меблі, особливо бідермаєр, та ще віденський.

І одяги тоді були куди гарніші від нинішніх, особливо мужеські. Наші нинішні одяги ні то вигідні, ні гарні. От мішки. З того боку жінки мають над нами перевагу, вони вдягаються гарніше, це і Ксаверій мусів би їм признати…»

Повіки насувалися на очі, а думки не хотіли йти спати.

«Як дивно! Цей двір тягне мене до себе, ніби старий знайомий. Невже ж би?»

І пригадав собі, що його предки по батькові й по мамі були теж колись великими панами. Збідніли в наполеонських часах. Батько позбувся останніх шляхетських традицій, був демократом, а він пішов слідами батька. Важкою працею добився імені і придбав дещо гроша. А тепер захотілося йому хоч літом мешкати в дворі. Чому? Невже ж відзивається в ньому аграрій?… Можливо. Пригадує собі шкільні часи. Як, бувало, прийде весна і побіжать з горбів перші потічки зі стопленого снігу, то щось його від тої книжки ніби кліщами тягнуло в поле й казало: «Ходи! Будемо орати, сіяти і слухати, як жайворон співає». Щось подібного говорили до нього нині ці стіни. «Вертай до нас, приведи тут своїх дітей, верни нам життя, як колись було». Але ж це смішно! Він якраз порвав з тим давнім життям-світом, хоче нового, буйнішого і куди кращого… Сентименти! Смішні сентименти. Загалом тут багато смішного. Перший Ксаверій. Як він вдягнений. Невже ж тут треба фрака? Як ходить, як говорить, як бородою трясе, – ніби вертепна кукла. Куклу зробили з живого чоловіка, і тая кукла плаче, що їй назад хочуть привернути людську подобу. З яким жалем вимовив він слово «ліквідують». А все ж таки тут гарно. Щоб тільки добити торгу з управителем. Такий великий парк. Може, діждеться хвилини, коли по цих тінистих алеях бігатимуть його рум'яні внуки. Веселим щебетом виполошать останні тіні минулого, і буде тут соняшно, весело, ясно…

Вдивився в поломінь свічки, в очах затанцювали семибарвні круги, які ширшали, ширшали й не замітно переносили його в зачаровану країну сну. Канапа притулилася до нього ще ближче, сердитий пан на портреті підніс палець до надутих губ і, звертаючись до свого мальованого товариства, шепнув: «тс!»; місяць сховався за хмару… заснув. Тільки з вази на столі в їдальні пахощі свіжо-зірваних квіток мандрували по тихих покоях.

– Цей дзвінок, то не є така невинна штука, як кому здається. Го-го!.. Було воно так. Старий пан, дідо нинішнього дідича, лежав хворий на подагру. Я її не мав, не знаю, що воно за хвороба, але говорять, що дуже болить. Пан не привик був терпіти, – кричав, сердився, навіть лікаря хотів бити. А обслугував його козачок Петрусь. (Це ще за панщини було, бодай не вертала!) Мале, синьооке з жовтими кучерами, як тії волокна, що їх кукурудза пряде. Видали?! Все він був перестрашений, все йому чогось руки тряслися. Раз, серед ночі, пірвали пана болі. І теплі подушки давай, і банки клади, і гірчицю грій. Петрусь з ніг валиться. «Капель мені, капель хутчіш, чуєш! ти!» – Петрусь відчинив аптечку (так отсю шафку звали), вишукав плящинку, взяв ложку, числить: «Один, два, три, три…» «Дияволе, як ти рахуєш? Ти мене отруїти хочеш, – стій!» Петрусь хотів плящинку від ложки відняти, рука задрижала – тарах! Каплі розлились по паркеті. Пан зірвався, вхопив дзвінок і пустив його просто між двоє отсих перестрашених очей. Дзвінок був сильніший від хлопського черепа. Розбився не дзвінок, а череп. І перестав Петрусь боятися пана, перестали йому руки трястися, вже його тепер ніхто по десять разів одної ночі не будить, вже він вольний… О тут, о, коли пан дозволять побачити, видно, як відлупився мур… (старий відсунув канапу і показав відколупану стіну)… Що заклеять новою тапетою, то вона, гляди, й віддується, як на руці міхур… Такий цей дзвінок, а дивитися на нього, так нічого, ніби гарна штука, навіть сміховита… Але перейдім до великої салі.

Увійшли. Саля довга, лискучий паркет, біла стеля, стіни червоним шовком оббиті. Вздовж одної стіни шість вікон, усі до городу, під другою канапки і фотелі, а над ними портрети. Видно, не один маляр малював і не рівночасно, але всі покриті покостом з фабрики часу, з тої самої, що робить патину на мідяні криші церков, на бронзові статуї полководців і на прикраси ампіру.

– Отсей пан посередині – це воєвода, гордощі наших панів. Життя і смерть багато тисячів народу тримав у своїх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий світ вислав, на те й воєвода. А дивак, що й розказати важко. Бувало, спросить гостей на пир. Приїдуть, зберуться у їдальні, маршалок кожному його місце покаже. Чекають. Аж і воєвода входить. Стане при столі, коло свого фотеля, поведе оком направо й наліво, а тоді з пістолета у венецьке зеркало – грим. Посиплеться скло, кому й на голову впаде, пані йойкнуть, а він: «Вітайте дорогі гості. Це вам на віват. Простіть, коли кого стривожив…» Такий був.