Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Лінивим оком слідкую, як нагріте повітря і пара, як жертовне курево, ліниво підіймаються вгору. І не знаю, чи сплю, чи бачу це наяву.

Надвечір я дістався до самотньої лісничівки, над рікою, серед лісу. Цим разом і тут не було нікого. Поки сонце ховалось за обрій, прорізуючи ліс жовтогарячим промінням і золотячи стовбури сосен, як червоне золото, – я збирав матеріал на огнище. Сухе ломаччя, принесене рікою коріння; свіжі гілляки соснові, пружисті, кулясті, як нові щітки до лампи; обвішані пишними кутасами гілляки смерек і розкішні вахлярі ялиць. І коли чорна пітьма залягла ліс, я розложив огнище, високе, велике, й, лежачи перед ним із псом, дивився, як огонь пробивався через цю купу палива своїми язиками.

Ясно-червоним полум'ям схоплювалися гілляки вільхи, темним огнем горіли корчаги смерек, відбиваючись на стіні лісу тремтячою луною, і біляві хмари диму стелилися попід нею. А коли я ворушив хвою, фонтани золотих іскор піднімалися з огню, й навіженим вихорем крутилися серед них темно-червоні шматки кори й галузочок, розтріскуючись на всі боки. І мене переймала божевільна втіха, екстаз давнього чоловіка перед огнем – його наймогутнішим опікуном і товаришем, оборонцем від холоду й пітьми, подателем життя і радості. І коли я, кілька годин пізніше, перебрався на ніч до хатини, постелившись на розкішнім ложі з свіжої хвої ялиць, я довго палив далі ватру на огнищі, загромадивши цілу хатину всяким паливом.

Тріскали гілляки на огні, іскри й дим летіли золотою стягою в отвір даху. Ліс шумів тихим приглушеним шумом навколо мене, і крізь нього пробивався гостріший гук стрімкого потоку. І я радів свідомістю, що я так глибоко відбіг від усього, що тяжіло на мені, від усього того безвихідно-складного, болющо-го життя. Тішився, споминаючи, що лежу не на своїм сітчатім ліжку, завішаний портьєрами від галасу й світла, а обложений зате неминучими привидами настирливих гадок, невідступних, безвихідних плутаний, що муляють далі зболілі рани душі, не даючи й на хвилю вирватися з їх проклятого кола.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощі і такі ж інші рівно-ясні, стихійно-прості речі.

Наче я справді втік на ціле тисячоліття назад, до своїх предків, і живу їх простим, нескладним життям з-перед тисячі літ.

Мені одначе не спалося. Фізичне й духове розхвилювання та занадто буйна радість життя, яку я переживав цілий день, не давали мені спокою. Не спав і пес, – я бачив відблиск огню в його очах, коли він підіймав повіки. Дрімота часом спадала на мене, потім переривалася знову, і знову товклися до голови, силкуючи зв'язатись з попереднім, гадки про колишню гармонію людського життя – життя далекого мого предка з-перед тисячоліть.

І раптом, при непевнім огні ватри, що, хитаючись, то висував контури наваленого лому, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив його – мого предка з-перед тисячоліть, тільки дуже далеких.

Причакнувши в темнім заглибленні скель, загородженім буреломом, він сидів, положивши свою голову на коліна, з обличчям, зверненим до мене. Був зовсім голий, тільки стопи ніг були обгорнуті в протерту козячу шкуру; але тіло повністю майже було вкрите буйним темним волоссям, так що ледве перезирало через нього. Таке ж волосся вкривало його широкі, сильно видовжені наперед щелепи і зверху майже сягало густих брів на широкім, похилім чолі. Виглядав зморено і худо, і незагоєна рана виднілась на його стегні.

Він голодував. Сусіднє вороже плем'я погромило його плем'я. Нелюдськи повбивано багато чоловіків, забрано жінок, а недобитків з давніших місць, багатших дичиною і всякою поживою, вигнано сюди, між ці кам'янисті урвища, де було стільки хижого звіра, що майже неможливо зловити що-небудь людині. І тепер, дрімаючи, він тривожно прислухався до гуркоту каміння на стежці, куди проходили до води мешканці недалекої печери – леви. І рука його механічно стискала палицю з грубо приправленим гостроконечним каменем – його одиноку зброю.

Так сидів він довго напроти мене, то дрімаючи злегка, то підіймаючи тривожно голову, щоб прогнати сон, і пильно приглядався перед собою. Чув себе змученим і ослабленим. Порожній шлунок стягався гнітючим болем. Нічний холод потягав дрижаками його тіло. Ніч гнітила його страхом – не тільки присутністю цього близького, а не видкого звіра, а й сама собою, як страшне, загадкове царство злих таємничих сил, що посіли все живе, проглинули сонце – цього царя й володаря світу, й напосілись поморозити, понищити все живе. І з тяжкою нудьгою він споглядав раз у раз у ту сторону, звідки звичайно виходило на світ сонце, вирвавшись із неволі злих духів. Чи вирветься і цим разом і чи буде ще ясно і тепло? Чи, може, цим разом уже кінець йому? Все зле має, очевидно, велику силу, і більше його, як чогось доброго, на світі. Так рідко можна бути ситим, безпечним, – а так багато всякої небезпеки, вічної муки голодуй страху…